Офіційний сайт
Тячівської районної
газети "Дружба"
» » » » «Іван» походженням із Дубового (спогади про Івана Чендея). Закінчення

«Іван» походженням із Дубового (спогади про Івана Чендея). Закінчення

09:04, 24.07.17
2306
Культура
«Іван» походженням із Дубового  (спогади про Івана Чендея). Закінчення«Іван» походженням із Дубового  (спогади про Івана Чендея). Закінчення(Закінчення. Початок в № 67-70 за 17 червня 2017 р. та № 75-78 за 8 липня 2017р.)
Про епопею висунення його в кандидати в депутати Верховної Ради СРСР вже якось доводилось писати. Але ще деякі епізоди згадати таки варто. Взимку 1994 року літературну громадськість краю, а також дубівчан ну дуже цікавило: «дадуть чи не дадуть» Іванові Чендею Національну премію імені Тараса Шевченка. Я теж долучився до публічного обговорення у вигляді статті в «Новинах Закарпаття» «На що сподіваються дубівчани?» (як продовження знаменитого доносу кінця 60-х «Чому обурились дубівчани?» у «Закарпатській правді» і мого допису «Чи обурюються дубівчани?» в журналі «Вітчизна» у 1988 році).  

На той час активна фаза нашого з Іваном Михайловичем листування вже минула. Яким же було моє здивування, коли якогось лютневого дня двері мого навчального кабінету привідкриває селищний голова, очевидно, щоб не зривати навчальний процес, кивком голови кличе мене в коридор, а там – кандидат у шевченківські лауреати власною персоною. Просто, щоб сказати слова подяки і підтримки. Мовляв, вашу статтю прочитано в шевченківському комітеті, її помічено, ваша думка не загубилася у дружному хорі прихильників ідеї відзначення книжки «Калина під снігом», дуже добре, що Дубове матиме не тільки свого прозаїка, а літературного критика. При цьому посилалося на авторитет академіка М. Жулинського.
Мою спантеличеність помітили студенти – частину уроку, що залишалася до дзвінка, довелось присвятити сучасній літературі рідного краю. При тому, я цілком тверезо і реалістично розумів, що без моїх п’яти копійок все обійшлось би так само, робилося те (стаття) швидше для реабілітації дубівчан. І все ж подібні кроки характеризують найперше тих, хто у своїй величі і геніальності не забуває сказати добре слово маленьким людям, що їх оточують. Подібне довелось спостерігати у виконанні того ж Миколи Жулинського, листівку від якого з добрими словами про мою методрозробку переслала вже Марія Іванівна, або Миколи Мушинки, що також надіслав мені листівку після того, як йому до рук  потрапила моя поетична збірочка. Не дивно, що всіх трьох єднала щира дружба.
Велике тягнеться до великого, це природньо. Хоча Іван Михайлович володів ще й талантом ставитися до молодших своїх колег по літературному ремеслу (сказав, і здригнувся, чи не дістав би на горіхи від Майстра за це словечко – ремесло в поєднанні з означенням літературне).
«Гадаю, ображатися не будете, – це з його листа до мене від 20 березня 1988 року, – коли спробую Вас наставити: не беріться відразу за великі шматки – рецензію роману, повісті. Спробуйте рецензувати невеликі книжки оповідань. В університеті Ви гарно працювали в літературному гуртку, відтак не на один рік відклали перо літератора. Не знаю, як у Вас зараз з поезією, але пам’ятайте: літературна праця вимагає постійності».
А в іншому листі: «Придивляйтеся до села, до ситуацій, які тут виникають, стежте за окремими людськими долями, аналізуйте, вникайте! Все Вам зможе знадобитися, як візьметеся за прозу. Для прозаїка потрібен простір матеріалу».
З віддалі часу аналізую листи Івана Чендея (окремі фрагменти з яких вміщені у книжці «Дубівчани в одежі слова: вивчення творчості Івана Чендея в школі», але основний масив цих листів ще чекає на свого дослідника і видавця) і просто дивуюся, скільки терпіння, мудрості і дипломатичності потрібно було проявити, аби так, по-батьківськи і водночас майже по-настановчо-імперативному, висловлюватися, коли в мене за плечима було всього кілька публікацій поетичного характеру, а літературно-критичні напрацювання лише окреслювались у формі рукописів, хоча й набраних здебільшого одним пальцем на технікумівській механічній друкарській машинці.
Як і дивними виглядали, наприклад, відвідини (без попередження) мого гуртожицького помешкання або запросини мене в гості до головного лікаря різдвяного вечора 1990 року, коли радикально-рухівська риторика вкупі з радянською практикою виховання і перебудовчими акцентами розводила нас по різні боки барикад. Скажу відверто, я тоді не все сприймав схвально, тут діяв радше фактор величезного авторитету письменника, що на практиці   довів уміння бачити пророчо.
А тепер розумію: Іван Михайлович поступав так чи інак від величезного бажання прислужитися рідному Дубовому підтримати все добре, здорове, таке, що подавало надію, стосувалося це літератури й мистецтва чи будь-якої сфери життя. Він щиро радів не лише літературним публікаціям дубівчан, але й успіхам у соціальній сфері – освіті, бібліотекарстві, медицині, у виробництві. Радів новим ошатним будинкам на Верховині, новій школі, поліклініці, технікумові, новим цехам та іншій виробничій інфраструктурі, успіхам земляків своїх на рідній батьківській землі. І старався діяти за принципами: не нашкодь, по можливості допоможи, підкажи, порадь. Зло назви злом, а добро – добром.
Чи в художньому полотні, чи в приватному листі: «У подібному (йдеться про публікацію в «Молоді Закарпаття» моєї статті про «Калину під снігом» 26 серпня 1989 року – М. Н.) чимало цікавого. Найперше те, що саме Ви є, хто наперекір моїм землякам, котрі двадцять літ тому коїли з волі чи мимоволі збиток вже не в ставленні до мене, а до літератури, мистецтва слова, будучи тим же моїм земляком, сказали своє добре і щире слово при нагоді виходу нової книжки… Знаю про Ваші до цього умови життя – ситуація у Вас не з вельми зручних і привітних у гуртожитку. Дякую за зроблене».
«Дякую» – це саме те слово, яке буває так важко вичавити із себе, і яке було останнім, почутим від Івана Михайловича навесні 2005 року, коли він, немічний і майже всуціль мовчазний у своїй хворобі, сказав, побачивши та обмацавши згадувану вже книжечку («Дубівчани в одежі слова…») як невеличку частинку його бажань-настанов.
Саме таким і залишається Іван Чендей у пам’яті моїй та інших наших земляків.                                         
Михайло Носа, літератор, викладач Закарпатського машинобудівного технікуму,      смт. Дубове.скачать dle 10.5фильмы бесплатно
Читайте також:
Коментарі:
Додати коментар
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Тячеві

вологість:

тиск:

вітер:

Оголошення
Приходьте на музичну виставу «Наталка-Полтавка»
Приходьте на музичну виставу  «Наталка-Полтавка»18 квітня на сцені районного будинку культури актори Закарпатського обласного театру драми та комедії покажуть музичне дійство (без антракту) «Наталка-Полтавка».