Офіційний сайт
Тячівської районної
газети "Дружба"
» » » » Примножуючи золотий фонд унікальної культури краю

Примножуючи золотий фонд унікальної культури краю

10:05, 13.11.17
229
Культура
Примножуючи золотий фонд унікальної культури краюФункціонування культурної галузі нерозривно пов’язане з провідними процесами, які відбуваються в суспільстві загалом. Тому, у відповідь на вимоги часу і естетичні людські запити, вона постійно самооновлюється і переформатовується. Якими особливостями позначене життя культурної сфери Тячівщини на сучасному етапі, яким творчим потенціалом володіє і які найдоступніші шляхи до людських сердець віднаходить у нинішній неспокійний час перемін, – про це та інше – нижчеподана розмова кореспондента «Дружби» з начальником відділу культури  РДА Василем Гудаком.

– Василю Антоновичу, насамперед, прийміть вітання  з нагоди професійного свята – Дня працівника культури, яке відзначали в Україні 9 листопада. Вочевидь,  зустріли його з особливим відчуттям, адже очолюєте районну культуру не перший рік і встигли за цей період реалізувати немало вагомих задумів і починань. Думаю, читачам було б цікаво довідатись про витоки вашої біографії, як людини мистецтва, чий творчий шлях стрімко проліг до відповідальної керівної посади…
– Вирішальними в моїй мистецькій долі, напевно, стали родинні гени по батьківській лінії.  Адже тато, Антон Іванович Гудак, походить із даровитої родини музикантів – дідусь грав на сопілці, а всі четверо синів – на різних інструментах. Назавжди в моїй пам’яті яскраві епізоди дитинства, пов’язані з сільськими весіллями, хрестинами, колядуваннями, на яких батько віртуозно вигравав на скрипці у складі сільського ансамблю троїстих. Згодом йому довірили почесну роль старости доківського оркестру народних інструментів, до якого входили 25 учасників, а по якомусь часі – керівника колективу. Слава оркестру гриміла – концертували доківці не лишень на Україні, а й у інших республіках безкрайого СРСР та, навіть, за рубежем – в Румунії, Угорщині, Чехословаччині.
Зрозуміло, виростаючи в такій атмосфері, ми з братом з ранніх літ серцем потягнулися до музики. Тато всіляко заохочував і купив нам обом інструменти – Володі – баян, мені – цимбали, й почав подавати перші уроки. Ми ж виявились здібними учнями – освоїли не лишень «основний» інструмент, а й іще кілька. Тим більше, що успішно навчалися у Тересвянській філії Тячівської ДШМ. Ця обставина мені особисто забезпечила участь у шкільному оркестрі народних інструментів, створеному з доброї руки директора В.В.Пузика, до речі, скрипаля-любителя.
А в 1993-му році вперше заявив про себе родинний ансамбль Гудаків, до якого, окрім нас трьох, увійшли й батькові брати та племінники. Успіх прийшов швидко – нас радо приймали в концертних залах Москви, Ленінграда, Києва, де нерідко змагалися у мистецькій вправності з іншими родинними гуртами.
У 1984 році я вступив до Ужгородського музичного училища, де успішно поєднував теорію з практикою, виступаючи у складі кількох колективів, зокрема – в числі першої «п’ятірки» ансамблю народної музики «Ужгород». У 1988 році заповітна мрія привела до Київського державного інституту культури, де продовжував відточувати виконавську майстерність в якості артиста оркестру Національного театру «Берегиня», захищав мистецьку честь закладу на найрізноманітніших конкурсах і фестивалях, за що навіть отримав дозвіл займатися за «вільним графіком».
Коли студентські роки зосталися позаду, повернувся в рідне селище й приступив до викладання в Тересвянській ДШМ (по класу цимбали). Молодої енергії вистачало й на те, аби керувати оркестром народних інструментів, концертувати у родинному ансамблі Гудаків і продовжувати співпрацю зі столичною «Берегинею», яка веселила народ навіть на широтах Південної Африки та Єгипту.
У 1996 році отримав призначення директора Дібрівської ДШМ, через рік – керівника Тересвянської школи мистецтв, яку очолював аж до призначення на нинішню посаду, тобто до 2008 року.
– В якому стані перебувала на той час культурна галузь?
– Часи були непогані, адже діяв принцип, згідно якого субвенції виділялися з огляду на кількість населення. Оскільки Тячівщина – найбільший сільський район України, то нарікати на недофінансування не доводилося: для зміцнення матеріально-технічної бази це був продуктивний період. І в перший же рік моєї роботи було розпочато ремонт ДШМ – Тересвянської, Тячівської, де практично було перебудовано все приміщення, а також Солотвинської. Пам’ятна подія 2013 року – відкриття картинної галереї ім. Шімона Голлоші в райцентрі. Вдалося капітально відремонтувати РБК, ряд клубних закладів та бібліотек на місцях.
– Чи сприятливо складається ситуація з фінансуванням на сьогодні?
– Не зовсім. Адже отримуємо кошти лишень на утримання установ та зарплату працівників: культура, на відміну від медицини та освіти, повністю позбавлена субвенцій.
Виручає те, що кадровий склад галузі – це справжні ентузіасти – люди, закохані у свою справу, які працюють на результат й водночас дбають про збереження майнової бази. І все ж викроюємо найменшу можливість для здійснення невеликих ремонтів, придбання музичних інструментів.  Хоча бажання придбати хороший, концертний рояль, на якому вихованці ДШМ могли б потренуватись перед обласними заходами, все ще залишається нездійсненним.
Та, як кажуть, усе пізнається в порівнянні. Завдяки районній, обласній та міській владі найголовніші проблеми культурної галузі таки вирішуються, й на фоні інших районів Тячівщина виглядає в цьому плані чи не найліпше.
– Чи належно укомплектована галузь спеціалістами?
– На жаль, їх бракує, зокрема, викладачів та виконавців на духових інструментах. Проте ситуація не безнадійна, адже щороку у середньо-спеціальні музичні заклади вступає від 5 до 10 випускників наших ДШМ, більшість з яких повертаються на Тячівщину. Особливо радує ця динаміка у «верхньому кущі» (Нересниця – Дубове).
– Які зміни в житті районної культури привніс процес децентралізації?
– Як спеціаліст, поділюся власними спостереженнями: позитив «самостійності» може мати місце там, де сильний фаховий рівень культосвітян. З іншого боку викликає тривогу, чи належно утримуватимуться заклади громадою за відсутності субвенцій. І ще – чи для всіх, від кого це залежить, гасло «Без культури немає держави» буде актуальним?
Вагомим плюсом слід вважати те, що на території Вільховецької ОТГ почала функціонувати перша в Україні ДШМ, створена з доброї волі громади. Дотепер мали місце лишень заклади, передані в підпорядкування об’єднаних територіальних громад.
Загалом, співпраця з органами місцевого самоврядування дозволяє краще з’ясовувати культурно-мистецькі пріоритети місцевого населення й, відповідно, заповнювати цей «духовний вакуум». Яскраве свідчення цього – обласний фестиваль «Закарпатська свальба», який увібрав у себе етнічні традиції та обряди двох сусідніх районів.
– Василю Антоновичу, до яких кроків, задля популяризації книги в нинішній період «вселенської комп’ютеризації»   вдаються бібліотечні заклади району?
– Тішить, що ця ланка міцна своїми кваліфікованими кадрами, які беруть на озброєння найрізноманітніші форми роботи, здатні викликати в людей інтерес, залучити до співучасті. Відрадно, що Центральна районна бібліотека тісно співпрацює з сільськими закладами. Останнім часом набрали популярності виїзні заходи, зокрема, семінари, які відбулися у Малій Угольці, Кривому, Бедевлі.
Ніщо й ніколи не замінить людині живого спілкування, заглиблення у світ талановитого художнього слова, споглядання живого дійства. Все це має бути присутнє в нашому житті поряд із сучасними інформативно-комунікаційними технологіями, які також намагаємося зробити доступнішими для клубно-бібліотечних працівників, розширюючи доступ до Інтернету.
– Що серед набутків останнього часу є предметом вашої особливої гордості?
– Це книга «Культура і мистецтво Тячівщини», яку вважаю цілком вдалою спробою віддати належне кільком попереднім поколінням «культурників» району, які заклали фундамент всього того, що маємо сьогодні.
Гідно презентував не тільки Тячівщину, а й Закарпаття загалом ансамбль народних інструментів «Тячівські музики», який у партнерстві з національним оркестром Будапешта представляв мистецтво краю у Львові, Чернігові, Києві в рамках програми «Кличе мене дух Закарпаття».
Радують також успіхи вихованців ДШМ – учасників районних та обласних конкурсів, фестивалів – художників, вокалістів.
У фазі активного становлення  хореографічне мистецтво: в ДШМ облаштовано зали, придбано інвентар, костюми, поповнюються новими кадрами викладацькі ряди.
Чудовим місцем для проведення масових культурно-мистецьких заходів стала картинна галерея ім. Шімона Голлоші. В особливому виграші – художники, в яких з’явилася можливість презентувати свої роботи для широкого загалу. Успішно працює в РБК студія звукозапису, де всі бажаючі можуть записати диск, фонограму, аранжування мелодії. Кращий мистецький цвіт – це оркестр ДШМ району, хор працівників культури, родинні ансамблі Маньовчиків, Шіманів, народний вокальний колектив «Тисяночка», вокальне тріо РБК, гурт «Каприз» смт Дубове.
– Наскільки сприятливі зараз умови для клубної роботи?
– Ну, по-перше, відійшли в минуле дискотеки – тут молодь віддає перевагу іншим закладам, де, на жаль, душу звеселяє не тільки музика. Тому акценти зміщено в бік родинно-побутового, видовищно-розважального жанру, гурткової роботи, зокрема, для любителів рукоділля, вечорниць, які особливо вітаються і молодими, й людьми літнього віку.
Не припиняється й патріотично-виховна робота, що ведеться засобами доступних флеш-мобів, популяризації  творчості юних поетів-початківців, зокрема, Аліни Вовчок та Артема Короткова, благодійних ярмарків, виставок-продажів, експозицій. Благо, наші культармійці – люди винахідливі й креативні, чиї ідеї збагачують палітру культурного життя щораз новими цікавинками.
– Василю Антоновичу, на останній  підсумковій нараді з ваших уст прозвучала  думка про те,  що в більшості випадків район може обійтися без заїжджих артистів-гастролерів. Це доволі висока оцінка власних можливостей...
– Так, і цьому є підтвердження. Адже неодноразово ставили великі концертні програми з участю виключно наших виконавців, які тривали й по 5-6 годин. Та й поняття «наші» тут значно ширше – включає також учасників, що починали творчий шлях на Тячівщині, хоча зараз реалізовують себе в інших містах – Ужгороді, Львові, Києві. Їм ми завжди раді.
– Наскільки близьким до втілення є задум відкрити філію ДШМ у Чумалеві, яким Ви поділилися в одній із попередніх публікацій?
– Заковика лишень у приміщенні. Філію планували відкрити у старому приміщенні ДНЗ після того, як буде споруджено нове. Та говорити про це, як про факт, що відбувся, ще рано. Тож юні чумалівці займаються поки-що в Драгівській ДШМ або ж у тереблянській філії Буштинської школи мистецтв.
– Що робиться зараз задля збереження і примноження музейної спадщини в районі?
– Стан справ був би набагато кращим, якби було розроблено чіткий туристичний маршрут, котрий би неодмінно включав відвідини наявних музейних скарбниць. І ще: якби вели до них благоустроєні дороги й мала місце  туристична інфраструктура, вказівники. А подивитися там є на що – і в музеї І.М.Ботоша в с. Нижня Апша, і в «Сріберній Землі», що в Грушові, і  в музеї Юрія Куцина в Калинах. У Дулівському, Тернівському краєзнавчих світлицях є теж багато пізнавального для тих, хто цікавиться історією рідного краю, життям наших предків, їх звичаями й майстровитістю.
До речі, і «Сріберна Земля», і музей Ю.Куцина, – попри статус приватних, перебувають на балансі відділу культури.
– Які негативні тенденції викликають вашу стурбованість?
– На жаль, стає все менше майстрів, які виготовляють музичні інструменти, як і народних умільців загалом. Раніше ж виготовлення сопілок, цимбалів було набагато популярнішим ремеслом, особливо у гірських населених пунктах – Дубовому, Лопухові та інших.
– Що б Ви хотіли побажати працівникам культурної сфери та всім нашим читачам?
– Україна – край невичерпних талантів, і вона себе ще покаже, як культурно-розвинута, передова європейська держава. Звичайно, якщо весь напрацьований попередніми поколіннями золотий фонд духовних цінностей буде дбайливо збережений і збагачений. Особливе місце в ньому займає унікальна культурна спадщина нашого багатонаціонального краю, яка не має аналогів. Задля цього варто дерзати, творити нове, відроджувати забуте.
Тож успіхів вам, шановні колеги, у цій благородній справі. Спасибі за талановиту працю, а районній «Дружбі» – за багатолітню інформаційну підтримку.
– Дякую за розмову.

Ганна Макаренко.
Примножуючи золотий фонд унікальної культури краюПримножуючи золотий фонд унікальної культури краюПримножуючи золотий фонд унікальної культури краюПримножуючи золотий фонд унікальної культури краюПримножуючи золотий фонд унікальної культури краюПримножуючи золотий фонд унікальної культури краю
скачать dle 10.5фильмы бесплатно
Читайте також:
Коментарі:
Додати коментар
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Тячеві

вологість:

тиск:

вітер:

Оголошення
Приходьте на музичну виставу «Наталка-Полтавка»
Приходьте на музичну виставу  «Наталка-Полтавка»18 квітня на сцені районного будинку культури актори Закарпатського обласного театру драми та комедії покажуть музичне дійство (без антракту) «Наталка-Полтавка».