Офіційний сайт
Тячівської районної
газети "Дружба"
» » » » Дороги його життя

Дороги його життя

14:56, 14.09.18
26
Суспільство / Сільське життя / Про людей хороших
Дороги його життяНасолоджуючись ранішньої тишею і поодиноким голосами птахів, біля невеликої сільської хати, замислившись, сидить літній чоловік. Через випробування, які пройшов за своє немале життя, його, колись струнка, рівна постать, трохи зсутулилась, сильні, натруджені чоловічі руки, які в свій час міцно тримали залізний кулемет, зараз вже опираються на дерев’яну палицю. Схилену додолу голову прикриває шапка-крисаня. Та щойно зачувши гомін, старенький господар одразу повертає голову і пильно вдивляється в ранішніх гостей…

Приймати кореспондентів для Миколи Паканича вже справа звична. Адже про його заслуги та життєвий шлях написаний не один нарис. Та скільки б не доводилось спілкуватися з Миколою Івановичем, з розмови з ним завжди можна почерпнути чимало цікавого і нового, адже він – живий свідок епохальних подій не тільки нашого краю, але й історії загалом. 
Дитинство з терпким присмаком 
– Народився я 1924 року тут, де й проживаю зараз – в рідному селі Чумальові, – починає біографічну розповідь Микола Іванович. – Мама Ганна Андріївна, як і, майже, всі на той час жінки, була домогосподаркою, а батько Іван Васильович, у роки І-ої Світової воював на війні. Коли повернувся додому, разом з матір’ю займались землеробством і господарством, –  поринувши у спогади, розповідає чоловік.
Другою у родині Івана та Ганни Паканичів народилася донечка Оленка (нині, на жаль, вже покійна). Хоча родина з чотирьох осіб на той час вважалася невеликою, заробляти на прожиток все-таки доводилось нелегко. Основним наповнювачем сімейного бюджету були кошти, вилучені за продаж домашньої худоби або власної городини.  
– Мама тримала корову, а біля неї телятко. Коли теля виростало, стару корову продавали, а на господарстві залишали молоду. Непогано підзаробляли і на яблуках. Якщо весною рясно цвіли яблуні, то бували випадки, що до нас приходили пани і ставили гроші на стіл, тобто розраховувались за урожай наперед, – каже співрозмовник.
На обійсті також утримували вівці, правда небагато, по дві-три, а ще поросят. 
У сім років Микола пішов до першого класу Чумалівської школи. Навчання тоді велося за певним графіком. При вступі до навчального закладу батьки заповняли анкети, де вказували національність дитини – угорець або українець, відтак учителі розподіляли учнів у відповідні класи. Спілкуючись між собою, діти вивчали і володіли обома мовами, що в недалекому майбутньому і стало в нагоді Миколі.
– Коли мені йшов 10-ий рік, раптово, на 44-му році життя, помер батько. Захворівши, він пролежав тільки тиждень і 15 березня 1934 року його не стало. Всі домашні клопоти і обов’язки лягли на плечі матері. Та ми з сестрою підростали і допомагали, – згадує Микола Іванович. 
Заробляти перші гроші почав, коли ще не виповнилося і 16-ти. 
– У березні 1939-го в село ввійшли мадяри. Того ж року угорці почали будувати дорогу на Рахів, яка пролягала через Углю, Вільхівці, Нересницю, Ганичі, Калини, Нижню, Середню і Верхню Апшу, гору Кобила, Водяне і на Рахів. Це був стратегічний воєнний об’єкт, під номером 385, довжиною 75 км, – розповідає чоловік.
Щоб допомогти матері матеріально, Микола, не роздумуючи, почав працювати у дорожній бригаді ремонтником. Заробляв на той час непогано, кожного місяця виплачували аванс і зарплату мадярськими пенгами. Робота була не з легких, адже техніки, окрім катка, на той час практично не було, тому все робилось вручну. Бригади дорожників били камінь, завозили щебінь, копали обабіч траси кювети. Щоб об’єкт був зданий в експлуатацію вчасно, працювати доводилось по 12 годин на добу. Та попри це, за працюючими весь час спостерігав наглядач, який занотовував, хто, скільки і як працював. Як і планувало керівництво, за рік дорога від Занівського мосту до Рахова була прокладена повністю. 
Та окрім інфраструктури, мадяри намагались контролювати й внутрішню ситуацію в краї і нав’язувати українському населенню свої політичні погляди, в чому і проявився їх окупаційний характер…
Дороги його життяДороги його життяДороги його життя
А на війні, як на війні…
Той день, 22 червня 1941 року, коли почалась німецько-радянська війна, врізався у пам’ять на все життя. 
– Була неділя, тепла літня днина, зранку всі селяни, як зазвичай, порались біля обійсть. По селу одразу пішла чутка, що вночі розпочався наступ німецьких військ. Спочатку односельці не могли повірити, та потім виявилося, що це правда, – з гіркотою в голосі, згадує Микола Іванович.
Люди неабияк побоювались за свої родини. Та перші роки війни для села минули більш-менш спокійно. Як розповідає Микола Паканич, було де працювати, було де й гроші заробити, хто старався – голодним не був.  
Та останній рік війни все-таки поставив відмітку в біографії чоловіка. 
– 28 червня 1944-го до нас прийшли жандарми і наказали збиратись. Я боявся, що вони вб’ють маму і сестру, тому не заперечуючи, пішов з ними. Спочатку нас зібрали на сільській раді і заставили присягнути їм на вірність. Під час присяги один чоловік неправильно тримав руку на серці, за що голова села його боляче вдарив. З Чумальова ми пішки, під наглядом конвою, попрямували аж до Солотвина, де мадярські жандарми переписали всю нашу родослівну. З Солотвина нас направили в Румунію, спочатку в Сигет, а звідти в Трансільванію. Піднявшись на полонину, як мадяри її називали Говошмежа, розпочали копати окопи для будівництва захисних споруд, щоб завадити наступу радянських військ. Серед нас були не тільки українці, але й роми, і євреї, – каже літній чоловік. 
Умови в таборі були жахливими, деякі чоловіки часто хворіли, давалась в знаки і важка примусова праця. Та Миколі неабияк пощастило. Одного разу прийшов угорський офіцер і спитав, хто вміє розмовляти, читати і писати мадярською. Як виявилося, навіть не всі угорці володіли граматикою рідної мови. Микола одразу зголосився, що знає угорську. Офіцер поцікавився, скільки йому років і одразу запропонував стати перекладачем. Хлопець охоче згодився.  
Та восени Микола ще з одним полоненим все-таки тікають з табору. 
Прибувши додому, в рідне Чумальово, 8 листопада 1944-го року вступив до лав добровольців Червоної армії і разом з іншими чумалівськими хлопцями пішки дістався до Хустської комендатури. З Хуста молодих добровольців відправили до Сваляви, де військові зробили перепис, і хлопці прийняли присягу. Відтак в Ужгороді, у військовій частині пройшов відповідну підготовку. Вже з грудня молодий боєць воює проти фашистських загарбників у складі 1-го батальйону 841-го полку, 237-ї дивізії. Бойовий шлях станкового кулеметника, довший за тисячу кілометрів, пролягав через Пряшів, Новий Тар, Щецин та інші міста у Чехословаччині й Польщі. Найважчі бої проходили за Бельск і Струмен (Польща).
– Коли воював у піхотній роті, то, бувало, що пролежу у болоті цілий день. Коли вечорілося, потроху, з побоюваннями, піднімався і вслухався, чи не стріляли. Бо вдень неможливо було навіть голову звести, одразу палили. Увесь мокрий, замерзлий, голодний і змучений, майже вночі, плетуся в роту. І так воював не тільки я, та відступати ми навіть не думали. Військова дисципліна була жорсткою, адже Сталін наказав у випадку відступу бійців стріляти навіть у своїх. Тому тікати з поля бою ніхто не думав. Можливо, завдяки внутрішній військовій дисципліні радянські війська й перемогли ворога, бо основний акцент був не на військовій техніці, а на людях, – розмірковує співрозмовник.  
У перших боях Микола Іванович дістав легке осколкове поранення. Підлікувавшись, знову повернувся на фронт. Друге, важке кульове поранення отримав 4 травня 1945-го, під час боїв у Бельську (Польща). На цей раз куля пройшла крізь колінний суглоб, і Микола потрапив у військовий шпиталь. 
– Лежачи на шпитальному ліжку, я боявся, що мені ампутують ногу, – згадує ветеран. 
На лікарняному ліжку і зустрів довгоочікуваний День Перемоги. 
– Я був у палаті, коли почув гучні постріли і одразу подумав, що почались запеклі бої. Серед пацієнтів посіялася паніка, та медсестри радісно повідомили, що салютують наші, в честь перемоги. Від почутого всі на мить замовкли, здавалося, що цілий світ застиг у невимовній тиші. А потім емоції захлиснули людей – одні плакали, інші сміялись, а дехто просто стояв мовчки, не в силах навіть поворушитись, –  з блиском в очах розповідає Микола Іванович. 
За військову службу був нагороджений медалями і орденами. Згодом, у 2005 році, на честь 70-ї річниці Перемоги, ветеран ІІ-ї Світової війни отримав військове звання – підполковник.
Дороги його життяДороги його життяДороги його життя
Перебуваючи на варті Закону
Додому, в рідне Чумальово, повернувся 6 липня. Там на нього з нетерпінням чекали рідні – мама і сестра Оленка. 
Через рік Микола одружився на дівчині Марії з Копашнева (Хустський район) і влаштувався на роботу.
У повоєнний період одразу почали формувати нові райвідділи міліції, і колишніх вояків запрошували на службу. 
– У 1946 році мене запросили в Ужгород на комісію, у відділ кадрів НКВС. Звідти направили на навчання в Чернівецьку школу міліції, де провчився 6 місяців. В ті роки повним ходом йшла підготовка до колективізації, тому в школі акцентували на важливості політичних поглядів і дотриманні належної ситуації на дільницях, за які ми, майбутні представники закону, мали стовідсотково відповідати. Тоді я і подумати не міг, що на мирному фронті подеколи буде важче, аніж на війні, – каже ветеран війни.
Після навчання молодого старшину назначили дільничним в с. Угля, де він пропрацював рік. Робочий графік був досить насиченим, потрібно було стежити не тільки за внутрішнім порядком у селі, а й безперестанно контролювати політичні погляди селян. Також дільничні мали слідкувати за тим, щоб молоді хлопці не ухилялись від служби в армії.
– З приводу служби в армії і виникав неодноразово конфлікт між мною і селянами. З одного боку, весь час погрожували люди, що підпалять мою хату і мене, якщо видаватиму їх, з другого боку – районне керівництво вимагало показників роботи, попереджаючи, що за невиконання службових обов’язків мене можуть позбавити волі, – згадує співрозмовник.
Роботи було стільки, що не раз доводилось ночувати в кабінеті, на столі. Адже на одного дільничного було по 3 села. Загалом на той час у Тячівському райвідділі міліції числилось всього 56 працівників. 
Старання і належну роботу дільничного помітило районне керівництво, і в 1948 р. його переводять в Буштино, а через 5 місяців – у Київ, для проходження перепідготовки. Відтак Миколу Івановича назначають дільничним в с. Кричево, що і стало початком кінця його міліцейської кар’єри…
На той час у горах переховувалась банда дезертирів, ватажками якої були Пилипець, Йовжій – з Драгова і Пригара – з Копашнева (всього у банді було 7 або 8 чоловік). Вони підтримували політичні погляди тодішнього видатного діяча Романа Шухевича, який пропагував і боровся за незалежність Української держави. В радянський час така пропаганда вважалася протизаконною, і влада, відповідно, їх переслідувала. Звісно, вижити в горах без продуктів харчування і засобів до існування вони не могли. Тому частенько навідувались в сусідні села, де грабували магазини і деяких селян. Так сталося і в 1949 р. в Кричові. Зайшовши пізно ввечері в село, грабіжники вирішили переночувати на хліві у одного з селян. Господар не знав, що у нього «гості», і піднявся на горище, щоб знести худобі сіна. Бандити, щоб не було зайвих свідків, його убили.  
Відповідати за скоєне вбивство прийшлося дільничному. Керівництво вимагало пояснень, як він міг допустити таке беззаконня на дільниці. І через деякий час старшину розжалували й звільнили...   
На мирному фронті
Щоб прогодувати сім’ю, Микола влаштувався, як і колись, ремонтником автодоріг.
Незабаром, у 1949 р., в родині Паканичів на світ з’явився первісток – донечка Анна. На жаль, не доживши навіть до рочку, вона несподівано померла. Через два роки, у 1951 р., народилась друга донечка Христина, відтак у 1953 р. – Олена. А в 1956 р. на світ з’явився син Василь, через два роки – донечка Ольга, в 1962 р. – Надія і в 1965 р. – наймолодша Ірина. 
Дітей Микола і Марія виховували на власному прикладі, привчаючи до праці і взаємоповаги. Щоб прогодувати немалу родину, чоловік за сумісництвом працював на декількох роботах. 
У 50-х рр. минулого століття за обов’язковими державними програмами страхувалися колгоспна худоба, посіви і будови. Коли Миколі запропонували влаштуватись страховим агентом, він не відмовився. 
– Обов’язки страхового агента були необтяжливі, потрібно було зібрати гроші в колгоспі і відмітити в контіровочній книзі, відтак здати в касу. Але сімейний бюджет поповнювався непогано, – всміхається співрозмовник. 
Дружина Марія, окрім ведення домашнього господарства, теж працювала бригадиром дорожньої бригади.  
Де б не працював Микола Іванович, він завжди з наполегливістю і відповідальністю ставився до своїх обов’язків, що й помітило керівництво. І згодом йому доручили очолювати зміну варти воєнізованої охорони, яка охороняла Буштинський міст, на той час, – стратегічно важливий об’єкт.  
Освіченого працівника запримітили і в області й запропонували працювати позаштатним кореспондентом обласної радіомовної станції. Микола, як завжди, від роботи не відмовився. І у вільний час писав замітки про хід робіт на буштинському мості. Також брав активну участь у громадському житті, його було обрано головою товариського суду Нересницької дорожньої організації.   
Вийшовши на заслужений відпочинок у 1987-му, отримав подяки керівництва за бездоганне несення служби, а також медаль «Ветеран праці». Та трудове життя не закінчилось, звиклий з дитячих років до праці, Микола Паканич влаштувався на чумалівський цегляний завод, де пропрацював 9 років, з 1989 по 1997 рр. Продовжував і громадську діяльність, був обраний головою ради ветеранів с. Чумальово. До речі, на сьогоднішній день він єдиний ветеран, який залишився в селі.
Початок 90-х рр. видався важким для Миколи, раптово захворіла дружина Марія. На жаль, у 1994 р. її не стало. 
Живе тепер ветеран на пенсію, яку виборов і заробив нелегкою працею. Неподалік батьківського обійстя побудував хату син Василь, який разом з дружиною Надією є міцною опорою для старенького. Не натішиться 94-річний дідусь своїми 7 онуками і 8 правнуками. 
Останнього разу вся родина збиралась разом чотири роки тому, на 90-річчя батька. Хоча Микола Іванович радіє, що всі його діти знайшли свою долю, мають родини, але батьківське серце все-таки сумує за рідними кровиночками, і старенький щодня з нетерпінням чекає на дзвінок своїх рідних. 
– Доля розкидала моїх дітей по світу, лише донька Христина і син Василь залишились в рідному селі. Олена ж проживає в Оренбурзі, Ольга – в Кропивницькому, Надія – в Дніпропетровській області, найменша, Ірина – в Чехії. Добре, що хоч є тепер мобільні телефони, то можу з ними поговорити, навіть по скайпу спілкуємось, – всміхається Микола. 
Літній чоловік каже, що він неабияк вдячний сину Василеві і невістці Надії за підтримку і просто за те, що вони поруч. Піклується про здоров’я старенького  і медперсонал Чумалівської АЗПСМ. Головний лікар Іван Корнута каже, що таких людей залишились одиниці, тому підтримувати їх обов’язок кожного.  Майже щороку до батька навідується і донька Надія з чоловіком Василем, і донька Ольга з чоловіком Анатолієм. Коли готувався матеріал, вони якраз гостювали у Миколи Івановича. Під час нашої розмови Надія з теплотою і вдячністю розповідала про своїх батьків, родину, адже вони для неї стали добрим прикладом в житті.
– Знаєте, куди б не закинула доля людину і як би не склалося життя, спогади про світлі дитячі роки, де живе незрадлива батьківська любов і радісний сміх найрідніших сестер і брата, зігрівають завжди. Шкода, що ми так рідко збираємось разом, хотілося б частіше бачитись з рідними, але що поробиш, таке наше життя, – каже Надія. 
Дороги його життя
Вдячний долі
 – Так-так, таке наше життя, – повторює колишній фронтовик, слова доньки і на мить замислюється. В його світлих очах з’являються сльози, які, не скотившись по обличчю, так і всихають в очах. Сильний духом чоловік, не звиклий ніколи жалітись і тепер міцно стискає свої емоції в кулак. 
Переживши за своє життя не один епохальний період, він дякує Богу за те, що вистояв, не впав, за те, що пізнав неоціненну життєву мудрість не з друкованої літератури видатних письменників, а завдяки власному досвіду. 
На його очах одна влада змінювала іншу і, що цікаво, жодного слова докору або критики під час нашої розмови я не почула у бік чеської, мадярської, радянської і нинішньої влади. Навпаки, Микола Іванович вважає, що випробування долі лишень загартовують і зміцнюють силу волі людину. 
Піднявшись зі стільця, літній чоловік заспівав колишні державні гімни русинською, чеською, словацькою та угорською мовами. 
– Ось бачите, всі ці мови мене навчило життя, а не навчальні заклади, – резюмує ветеран, що має феноменальну пам’ять.
Він вважає, що кожна людина має бути патріотом своєї Батьківщини, любити рідну землю, своїх співвітчизників.
– А влада, – вона сьогодні одна, а завтра інша. Головне, прожити так, щоб залишити по собі добрий слід, щоб ми могли подарувати нащадкам не тільки життя, а й духовні цінності, бо без минулого немає й майбутнього, – на власному досвіді переконався Микола Іванович.
Як каже ветеран, життя – це школа, в якій ми отримуємо добрі уроки, а наші старання оцінить історія і саме вона охарактеризує і виставить свої оцінки людям за пройдений етап життя... 
Ганна ЗУБАНИЧ.




скачать dle 10.5фильмы бесплатно
Читайте також:
Коментарі:
Додати коментар
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Тячеві

вологість:

тиск:

вітер:

Оголошення
«Гаряча лінія» – про призначення субсидій на опалювальний сезон
«Гаряча лінія» – про призначення субсидій на опалювальний сезонДержавна установа Закарпатський обласний контактний центр спільно з Департаментом соціального захисту населення Закарпатської ОДА 20 вересня 2018 року проведуть прийом звернень громадян у телефонному режимі.

Відбудеться виїзний прийом
Відбудеться виїзний прийомПовідомляємо, що 30.08.2018 р. спеціалісти управління проведуть виїзний прийом громадян у Нижньоапшанській сільській раді, де створено віддалене робоче місце з обслуговування громадян с.Нижня Апша та прилеглих населених пунктів. Будуть надаватись консультації щодо пенсійного забезпечення, порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій, а також прийом заяв та документів майбутніх пенсіонерів, заяви про реєстрацію на веб-порталі ПФУ та СМС-інформування, замовлення довідок, заяви про надання довідки ОК-5 про нараховану заробітну плату, прийом анкет для оформлення пенсійного посвідчення.
Тячівське об’єднане управління Пенсійного фонду України Закарпатської області.

Запрошуємо на міжнародний волейбольний турнір
Запрошуємо  на міжнародний волейбольний турнір25-26 серпня на території бази відпочинку «Слатіна» (смт Солотвино) відбудеться Міжнародний турнір з волейболу серед чоловіків та жінок з нагоди Дня незалежності України. У ньому візьмуть участь 16 команд з Румунії, Молдови та України. 
Урочисте відкриття турніру – 25 серпня о 10.00 за к.ч. Запрошуємо вболівальників на спортивне свято.
Оргкомітет.
Тячів відзначить День міста 15-16 вересня
Тячів відзначить День міста 15-16 вересняТаке рішення було прийняте на засіданні двадцять четвертої (позачергової) сесії Тячівської міської ради сьомого скликання, яке відбулося 26 липня.
Цьогоріч День Тячева та 689-у річницю від першої документальної згадки про місто святкуватимуть традиційно упродовж двох днів – 15-16 вересня. 
Вл. інф.
Розпочинається сезон полювання
Розпочинається сезон полювання4 серпня ц.р. розпочинається сезон полювання на дику птицю. Початок – о 18.00. Здійснювати полювання дозволяється за умови сплати членських внесків та наявності дозвільної і контрольної карток.
Ні пуху, ні пера!
В.Сойма, т.в.о. голови УТМР.