Офіційний сайт
Тячівської районної
газети "Дружба"
» » » » Історія переселенців: коли біда приходить не одна…

Історія переселенців: коли біда приходить не одна…

10:30, 03.03.16
205
Суспільство
Історія переселенців: коли біда приходить не одна…У життєвій драмі цієї родини сфокусувалися біди й поневіряння всіх тих, хто, втрапивши у безжальний вир війни, змушений був зриватися з рідних місць і вирушати в невідомість.
І розповідь цієї жінки, яка, мов за рятівну соломинкку, хапається нині за будь-яку можливість, аби вирватися з оточення проблем,  що продовжують переслідувати її з дітьми, звернена, насамперед, до нашого сумління, осмислення старої, як світ, істини – світ рятує доброта. Саме людського милосердя й співчутливості найбільше потребує зараз ця родина, аби не зневіритися і не зламатися – морально та фізично.
…Лідія Миколаївна Подобрій – уродженка Тячівщини: народилася й зростала до п’ятирічного віку в селі Теребля, поки батьки не переїхали на Луганщину – мамину батьківщину. Там усе складалося благополучно – дівчина закінчила школу і вийшла заміж, народила трьох синів…
Чоловік працював у воєнізованій охороні, вона – у споживчій сфері. Підоспіла пора, й старші сини Олександр та Альоша поодружувались, Владик ходив до школи.
…З розгортанням на сході воєнних подій, тривога в серці наростала, та все ж вони сподівалися – їхнє Золоте біда обмине стороною. Та вона все ж увірвалася в їхнє життя рано-вранці 22 червня 2014 року тривожним гулом літаків і яскравими спалахами за вікнами.
Владик, прокинувшись, з радісним здивуванням вигукнув: «Мамо, феєрверки!». Та через кілька секунд дитяча радість змінилася сльозами й переляком. Стало зрозуміло, що на місто з літаків посипалися снаряди. Згодом з’ясувалося: бойовики бомбардують місто фосфорними гранатами. Життя змінилося в одну мить. Відтепер більшу половину доби вони проводили в сирому, напівтемному підвалі. Кожен вихід у місто був ризикованим, та й, навіть, на подвір’я чи  город старалися виходити не часто. Бо вже чимало сусідів поплатилися за це своїм життям. Погіршувалася ситуація й з харчами – запаси консервації вичерпувались, крамниці були розгромлені, установи не працювали. Люди почали виїжджати хто куди. Сусіди, прощаючись, вкинули їм до підвалу мішок горіхів, і якийсь час вони на них протримались. Проте довго так тривати не могло. Тим більше, що у Владика почалися проблеми зі шлунком, потім він став гарячкувати – далася взнаки сирість, нічліг на долівці, застеленій дошками. Та кричав він і плакав найбільше від страху. «Війна до нас в хату іде!» – зойкав з кожним вибухом снаряду й горнувся до матері, шукаючи захисту. У самої Лідії Миколаївни від пережитого трапився  інсульт. Її якось вдалося відправити в лікарню, де провела два неспокійні тижні. Коли повернулася, на їхній вулиці з’явилися два «Ікаруси». Ними можна було безкоштовно під’їхати до вокзалу. Чоловік Сергій  наполягав, аби дружина негайно збиралася в дорогу і їхала на Харків, потім – на Закарпаття. В хаті розгорілася суперечка.
–    Влад не може з тобою їхати, ти ж іще не здорова, я не можу тобі його довірити, – наполягав чоловік.
Вона ж не уявляла, як зоставить тут, у пекельному хаосі, хвору, безпорадну дитину. Та іншого виходу не було: Сергій вирішив почекати, поки хазяїн фірми розрахується з ним, бо дорога була кожна копійчина.
Проте  власник підприємства і сам зник у невідомому напрямку. Тож через два тижні в Тереблю прибув і чоловік з синами – Альошею та Владом (вагітна невістка поїхала до своїх родичів). Сергія вона ледь упізнала – пригніченого, змарнілого, без кровинки в обличчі, геть посивілого від горя. До хронічної хвороби додалися важкі враження від пережитого і побаченого. Скаржився: невідступно переслідують жахливі видіння – пошматовані снарядами, заюшені кров’ю тіла дітей та дорослих. До всього, сусід, з яким були на телефонному зв’язку, повідомив: будинок, в якому мешкав Олексій з дружиною, згорів, а в їхній влучив снаряд, «прошивши» матрац на ліжку. Якби в ту мить хтось був у спальній кімнаті, не вцілів би. Серце чоловіка, зрештою, не витримало і – зупинилося, захлиснувшись болем. Як вони пережили ще й це горе – знає, напевно, лишень один Всевишній і вони самі. Проте біль утрати розділили з ними не лишень родичі, а й майже усе село, тодішній сільський голова М.В.Цьока посприяв у організації похорону. Йому особливо вдячна Лідія Миколаївна, бо саме Микола Васильович підшукав для них помешкання в «солотвинському кварталі» після квартирування у тітки. Були цьому дуже раді, адже з’явився окремий куток з усіма зручностями, та й Владику до нової, гарної школи близенько ходити. Лідія Миколаївна навіть меблі постаралалась купити нові, аби повіяло в їхній оселі домашнім затишком. Та щастя виявилося недовгим: господиня розпочала ремонт. На іншій квартирі теж чекав сюрприз – через півроку прийшли працівники РЕМу і… відключили  помешкання від електропостачання – через велику заборгованість по сплаті за енергоносії. Насправді, борг накопичився ще до їхнього вселення (підтвердженням цьому – квитанції про оплату). Однак ніхто не перейнявся тим, що завтра чекає на цих людей, яким  і без того випало знести стільки нищівних ударів долі – втрату чоловіка і батька, всього нажитого майна, роботи, будь-якої реальної перспективи…. І, наостанок, залишитись у холодному, неопалювальному приміщенні, без елементарних побутових зручностей.
Звернення Л.М.Подобрій у різні інстанції не давали попервах ніякого результату. Поки вона вислуховувала обіцянки «розглянути», «з’ясувати», «поцікавитись», захворів від переохолодження і зліг у лікарню Олексій, потім тривожні симптоми з’явилися у Влада – довелося викликати «швидку». Сама ж вона намагалася триматися з останніх сил, аби сильна застуда не звалила з ніг. Бо усвідомлювала, що лишень її воля і стійкість підтримують у дітей віру в те, що, нарешті, з’явиться промінець у кінці тунелю, і їм стане трохи легше.
Однак пошуки іншого житла за доступну для переселенців орендну плату залишалися безрезультатними, й Лідія Миколаївна наважилася звернутися до голови РДА В.Ю.Дем’янчука. І пошкодувала, що не зробила цього раніше. Адже буквально за кілька хвилин все вирішилось: житимуть вони в цьому ж кварталі, проте за іншою, і, сподівається, щасливішою адресою.
… На їхній вулиці в Золотому нині мешкають у напівзруйнованих оселях дві старенькі бабусі. Там, де стояли їхні будинки – попіл згарища, лякаючі руїни й переорана снарядами земля. І все ж серця їхні пориваються додому, туди, де буяли весни бузком і жасмином біля хати, що пахла смачними маминими пирогами, де вони мирно й спокійно жили, мріяли, зігрівались біля родинного вогнища й виглядали своє щастя... Й для них сьогодні важливо вірити, що все ще буде, як і колись. Хай і не скоро, можливо, через роки. Ця віра бринить у розрадливих словах Лідії Миколаївни, якими вона намагається втішити своїх синів, переконуючи, що життя ще повернеться на круги свої і  що світ не без добрих людей, які не зоставлять їх наодинці з лихом. Таких, як голова РДА М.Ю.Дем’янчук, колишній сільський голова М.В.Цьока, головлікар Тереблянської ДЛ М.В.Даруда, фельдшер Лариса Бухало, начальник ВУЖКГ І.П.Деяк, сусідка Ізабелла Ердей,  рідня, яка прихистила в годину випробувань, сельчани, котрі не дали їм пропасти й почали зносити з усіх кінців продукти, одяг, усе найнеобхідніше…
Так, їм судився долею надважкий іспит на виживання, а нам – тест на людяність, скласти який допоможуть лишень совість і доброта.
Ганна Макаренко.скачать dle 10.5фильмы бесплатно
Читайте також:
Коментарі:
Додати коментар
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Тячеві

вологість:

тиск:

вітер:

Оголошення
Продається будинок

Продається будинокПродається будинок в с.Нересниця по вул.Крички. Тел.: 0987715588.