Офіційний сайт
Тячівської районної
газети "Дружба"
» » » » » А спогади понині крають серце

А спогади понині крають серце

14:21, 11.05.16
233
Захист Вітчизни
А спогади понині крають серцеПопри поважний вік, голова районного Товариства добровольців Закарпаття, підполковник запасу Василь Миколайович Маркуш, по сьогодні береже в дзеркально-чистій пам’яті все, що довелося пережити на вогненних дорогах війни. Особливо закарбувалися епізоди, коли, здавалося, шансів уціліти в шаленому смертоносному вирі не було ніяких. Та навіть в такі, вирішальні хвилини бедевлянського юнака не покидали мужність і винахідливість. І, хтозна, можливо, саме тому він і зумів дожити до наших днів.
…У жовтні 1944-го, зачувши про набір бажаючих навчатися у Одеському авіаційному училищі, він записався одним із перших. Та замість Одеси опинився із земляками-підлітками у… Сваляві, де склав військову присягу. Потім довгий і виснажливий, позначений кровопролитними сутичками й втратами визвольний шлях проліг для нього через Угорщину, Словаччину, Польщу, Чехію…
Відчуття небезпеки не полишало й на мить, адже місце снайпера – на передовій, де самим  воїнським уставом велено знищувати ворожі кулемети та командний офіцерський склад.
– Якось, – розповідає В.М. Маркуш, – після того, як вибили німців із невеличкого чеського містечка Оломоуц, зустрівся із земляком-закарпатцем. Обнімалися, розпитували один одного про військові будні. В напівзруйнованій хатині натрапили на сліди застілля: недопитий коньяк, залишки смаженої курки свідчили про поспіх, з яким німецькі солдати ретировувались. Іван вирішив допити коньяк (не пропадати ж добру), я наліг на курятину, адже спиртного не вживав зовсім. Раптом через вікно, зовсім близько, помітили постать німецького солдата. Іван потягся до рушниці.
– Не стріляй, – пробував його стримати. – Краще візьмемо в полон. Адже його також, напевно, чекають вдома.
Та він зробив по-своєму. У похідному рюкзаку вбитого знайшли його фото з дружиною та трьома дітьми... Не знаю, чи боролися в Івановому серці якісь почуття, та  я вчергове пошкодував, що війна робить звичайних людей знаряддям чиїхось нездорових амбіцій та засліпленого загарбницькими планами розуму і посилає на вірну смерть…
Що ж до земляка, то йому також не поталанило. Можливо, через коньячні градуси, які додали «хоробрості», а, може, через безшабашність молодості, 16-літній юнак вперто кудись поспішав, хоч я і вмовляв його зачекати, бо ворог близько. І щойно Іван вийшов за ворота, як пальнула «зенітка», і він упав, мов підкошений, стікаючи ручаями крові.
Оломоуц ми брали двічі, та навіть в якості старшого сержанта (ще до призначення командиром взводу) я воював виключно на передовій, – продовжує розповідь Василь Миколайович.
– Якось під час повторного наступу,  геть втомлений, зостався в спорожнілій хаті. Відчував – ось-ось здолає дрімота. Та раптом у сусідньому будинку із зяючого пролому в стіні озвалася пушка.
– Оце моя смерть! Думки залихоманило: що робити? Зрештою, вирішив все-таки стріляти, аби, бодай, створити видимість опору. На щастя, отими двома пострілами «всліпу» я пошкодив ворожий кулемет, і він замовк. Після недовгої паузи з будинку вийшов німецький солдат із клаптем білої матерії в руці. А за ним – іще… шестеро. Мені, одному, повірити в «капітуляційні» наміри цілої ворожої бригади було непросто. Тому триматися намагався віддалік, метрів за 10, і «дистанційно» скеровував їх у потрібному напрямку, розмахуючи пістолетом. Отак тихо-мирно й привів їх на позицію до своїх. Тут «полонені» саме згодилися, бо в канаві застрягла наша машина з кулеметом, і німці дружно підсобили. А тоді всіх їх посадили в кузов, і, наказавши сидіти смирно, відвезли в полк. Там командир вишикував прибулих і з допомогою перекладача почав довідуватись «з перших уст», як усе відбувалося. А завершився цей епізод моїм нагородженням Орденом Слави ІІІ-го ступеня. До всього, зміг, ще й як слід, відіспатись, бо отримав п’ять діб «відгулу», з яких, правда, використав лишень три.
Снайперів же, які найчастіше потрапляли під ворожі обстріли, завжди катастрофічно не вистачало. Тож мене перевели в полк і призначили командиром снайперського відділення, якому належало навчати новачків й скоординовувати їх дії. Стало ніби-то легше. Хоча й тут надивився всякого.
Одного дня, – розповідає Василь Миколайович, – в батальйон прибуло поповнення – двоє юних, вісімнадцятилітніх дівчат, випускниць снайперського училища. Та одна справа – теорія, а зовсім інша – життя, та ще й на війні. І хоч Василь Маркуш одразу провів з юнками детальний інструктаж, попередив про всі можливі ризики, варто було йому навідатися в інший батальйон, як сталася трагедія: ворожий снайпер без промаху влучив у молоде  дівоче серце, яке ще й не натішилося життям. Після цього випадку Василь Маркуш попросив не посилати на передову ще зовсім «не обстріляних» новачків, навіть зі здобутою військовою спеціальністю.
До речі, про подальшу долю другої дівчини він так  і не  довідався. Сподівався побачити її під час зустрічі 9 травня 1973 р. у Москві, однак між прибулими однополчанами її не було…
Іншу нагороду – медаль «За відвагу» Василь Маркуш отримав за те, що зумів виявити «гніздо» власівців, які окопалися на критичній віддалі  від лінії оборони, неподалік містечка Рибнице.
…Тієї ночі йому випало нести нічне чергування в одному окопі з воїном-молдованином. Домовились: до півночі на чатах буде напарник, а  потім, коли він                                                                                                                               відсипатиметься, пильнуватиме, чи все спокійно, вже Василь.
– Десь посеред ночі я випадково прокинувся, дивлюся, а мій товариш солодко-безтурботно спить.   
– Ей, друже, ти чому спиш? – розбудив його.
– Та я тільки-но задрімав,– почав той виправдовуватись.
 Вже світало, коли отримав від старшого лейтенанта вказівку прибути в штаб. Адже, судячи з пострілів, ворог був зовсім близько, проте виявити його ніяк не могли.  
– Іди сюди, Василю, – сказав лейтенант, – бо без тебе тут діла немає.
Мені теж нічого не вдавалося помітити в об’єктиві бінокля. Та коли навів його значно ближче, метрів за 25, виразно побачив ворожу засідку. Мені ж, в групі зі ще кількома воїнами, було наказано її нейтралізувати. Пересувалися повзком, і коли наблизилися впритул, капітан звернувся до ворожих розвідників німецькою: «Хенде хох!» («Руки вгору!»). А у відповідь почув російською: «Мы не сдадимся. Будем сражаться до конца». Стало зрозуміло: це «власівці», які воювали на боці фашистів. В хід пішли наші гранати, й розпочалася атака на «ура». Завдання було виконано блискавично, і за свою пильність я удостоївся медалі «За відвагу»…
Під Моравською Остравою Василь Маркуш отримав важке поранення. Лікування проходив у київському госпіталі й посьогодні вдячний лікарці, яка врятувала його ногу від ампутації. Адже коли зрозумів зміст цього слова, рішуче запротестував: «Без ноги мені взагалі не варто жити. Якщо відріжете, вистрибну з другого поверху». Тож операцію було відмінено. Та, хтозна, чим би все скінчилося, якби не  старенька медичка-єврейка, котра опікувалася ним, мов рідним.
...Давно відгриміли бої, віддаленіли трудові літа. Проте й нині життєві будні Василя Миколайовича сповнені неспокоєм і тривогами: як очільнику райорганізації Товариства добровольців Закарпаття, йому болить те, що, на жаль, недоотримують нині бойові побратими належної уваги й поваги. Навіть  приймати їх, з їхніми скаргами й запитами, змушений вдома, адже окремого, постійно відчиненого офісу так і немає в їхньому розпорядженні. Хвилюється за тих, хто зостався на старість сам-один зі всіма невідворотніми проблемами віку, а ближні, в т.ч. й кровні родичі, ніби й не помічають цього.
…Таким він був завжди – уважним і співчутливим до чужого горя, і навіть війна не зжорсточила його чулого серця.
Нехай же воно б’ється ще немало щасливих літ. З Днем Перемоги!
Ганна МАКАРЕНКО.скачать dle 10.5фильмы бесплатно
Читайте також:
Коментарі:
Додати коментар
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Тячеві

вологість:

тиск:

вітер:

Оголошення
Пропонуємо роботу
Пропонуємо роботуНа виробництво з виготовлення декоративного скла потрібні працівники.
Графік роботи: з 8 до 18 год, 5-денний робочий тиждень.
Заробітна плата висока.
Виробництво знаходиться в с. Вонігово.
Подробиці за тел.: 067 310 6225.
Передплата на «Дружбу» триває
Передплата на «Дружбу» триваєШановні читачі!
Якщо ви не встигли передплатити районну газету «Дружба» на липень-грудень 2017 року, це не пізно зробити і зараз.
Вартість передплати на місяць – 12 грн.,  на 3 місяці – 36 грн., на 6 місяців – 72 грн. (без вартості поштових послуг).
Передплатити «Дружбу» можна у будь-якому відділенні поштового зв’язку за індексом 61823.
З повагою, редакція.