Офіційний сайт
Тячівської районної
газети "Дружба"
» » » » » Бо медицина – вибір її серця

Бо медицина – вибір її серця

09:24, 11.09.17
1007
Про людей хороших / Здоров'я
Бо медицина – вибір її серця– Що за свято? – Мимоволі промайнула думка, коли я увійшла до лікарні. Повсюди майоріли квіти, а назустріч до мене вийшов головний лікар Людвіг Потокі. «Ну нарешті, прийшла підмога», – радо сказав він і запросив до кабінету: «Ходімо, ознайомитесь з вашими обов’язками». Як виявляється, саме того дня у нього було особисте свято – день народження, вдячні пацієнти і колектив, знаючи, що він полюбляє квіти, перетворили його кабінет в квіткову оранжерею, – згадує свій перший день в Тереблянській лікарні Ольга Іванівна Стан.

З тих пір, відколи розпочалася трудова діяльність терапевта, а тепер – лікаря ЗПСМ Углянської ДЛ Ольги Стан, пройшло чотири десятиліття. Віддана улюбленій справі, вона саме з тієї когорти лікарів, яким трудові роки не тільки «дописують» трудовий стаж, а й дарують натхнення та неоціненний досвід.  
Народилася Ольга в с. Кричево, в селянській родині. В сім’ї Марії та Івана Бенців виховувалось п’ятеро дітей. Щоб підняти на ноги кровиночок, батьки багато трудились. Тому Марія Миколаївна  не бажала, щоб її діти поринули у важку сільську працю і змалечку  заохочувала їх до навчання.
Коли Оля підросла, разом з сестрами допомагала мамі в колгоспі. В обідню перерву і ввечері дівчина швиденько бігла на горище, де в облаштованому власноруч «кабінеті», як тепер жартома згадує Ольга Іванівна, читала художню літературу.
Спекотні літні дні закінчувались, і починалось навчання в школі, до якого старанна учениця вже була підготовлена, бо ще на канікулах перечитала підручники. Батьки ж підтримували старання донечки і раділи її успіхам.
– Віддайте дівчинку вчитись, вона здібна, бо інакше пропаде талант, – частенько говорив сільський вчитель, навідуючись до родини Бенців. Ф
– Ну, якщо захоче, буде старатись, то й піде на навчання, – відповідала бабуся.
Щоб отримати повну середню освіту, після Кричівської восьмирічки дівчина продовжила навчання в Тереблянській ЗОШ І-ІІІ ст. по закінченні якої, у 1970 році, вступила до УжДУ, на медфакультет.
Як згадує нині, студентські роки були надзвичайно цікавими і насиченими:
– У нас була дружня група, ми допомагали один одному, разом готувалися до занять, а ввечері, коли був вільний час, прогулювались в міському парку. Попри те, що навчатись було нелегко, то були незабутні роки юності, коли ще попереду все життя, безліч планів на майбутнє і вже майже «в руках» омріяна професія.
Кращі студенти вузу на той час мали змогу проходити переддипломну практику за кордоном. В число таких потрапила і Ольга Бенца.
– Одного разу декан викликав мене в кабінет і суворо запитав, чому в журналі стоїть декілька «н/б». Від його тону я трохи розгубилась, але все-таки відповіла, що хворіла. «Знаєте, у свій час я теж хворів», – з ноткою сарказму сказав декан. І подумавши, запитав: «А Ви знаєте, що увійшли в двадцятку кращих студентів і переддипломну практику проходимете на базі першої, швидкої та невідкладної допомоги Ризької лікарнФі?». Я не могла повірити, що таке можливо: проста дівчина з селянської родини і така перспектива. Емоції переповнювали мене та, оволодівши собою, коротко відповіла: «Добре, поїду». Чотири місяці були настільки цікавими, що не хотілось повертатися додому. Попри те, що практика не з легких, адже потрібно було засвоїти практичні знання, все це викласти письмово та ще й багато чомусь навчитись, ми, як і вся молодь, знаходиФли час для відпочинку. А відпочинок був переважно культурним. Користуючись шансом, який нам подарувала доля, ми хотіли використати його по-максимуму. Нам хотілось встигнути всюди, тому часу на сон практично не було. Зате була маса позитивних емоцій та вражень, які запам’ятались на все життя. Вихідними навідувались у видатні місця Риги – музеї, побували і в Домському Соборі, де з уважністю вслухались в легендарну органну музику, відвідали Ризький замок, Латвійську національну оперу, а вечорами насолоджувались прогулянками вузькими вуличками старої Риги, – з ностальгією згадує співрозмовниця.
 Захистивши на «відмінно» дипломну роботу, молоду випускницю направили на проходження інтернатури в Конотопську ЦРЛ ім. академіка Давидова.
– Лікарня досить велика, тоді була розрахована на 625 ліжко-місць. Під керівництвом лікарів я підвищувала кваліфікацію у різних відділеннях, зокрема, у приймальному. Для мене – «вчорашньої» студентки, це була надзвичайно відповідальна робота, яка забирала багато сил та енергії. Кожний пацієнт, який поступав до лікарні, традиційно проходив через приймальне відділення, де оформляли документацію і направляли на відповідне лікування. Мені, ще не зовсім обізнаній в медичній практиці, здавалось, що всі «приймальні» процедури потрібно робити надзвичайно швидко, бо пацієнт, не дочекавшись меддопомоги, не приведи Боже, помре. «Олічка, ходи-но сюди, присядь і заспокойся, чому ти так хвилюєшся? Та не помре він», – втішала мене фельдшерка Валентина Іванівна щоразу, як помічала моє хвилювання, – всміхається Ольга Іванівна.
Та все ж непрості будні у приймальному відділенні, куди за добу десятками поступали пацієнти з різними недугами і травмами, збагатили цінним досвідом.
Після проходження інтернатури молодого фахівця направили на роботу цеховим терапевтом на Буштинський завод «Електроавтоматика», де пропрацювала два роки.
З 1979 року у житті Ольги Іванівни розпочинається новий, надзвичайно плідний у професійному плані період. Її переведено лікарем-терапевтом у Тереблянську дільничну лікарню, яку на той час очолював Заслужений лікар України Людвіг Потокі. Зі слів Ольги Іванівни, це була широкої душі людина, надзвичайно ерудована й інтелігентна, висококультурна у всіх відношеннях.
Медичні заклади у 80-х роках були не в кожному селі, тому лікарі Тереблянської ДЛ надавали медпослуги й жителям Дулова, Чумалева, Кричова. Тож щодня під кабінетами утворювались черги пацієнтів. У дільничній лікарні, окрім сусідніх сіл, також народжували жінки з Углі.
– У лікарні нараховувалось 50 терапевтичних та 10 акушерських ліжко-місць. Це тепер породіллі  їдуть народжувати в районну, обласну, а то й навіть у сучасні приватні клініки. Тоді ж селяни не могли дозволити собі такі «поїздки», хіба що одиниці. Народжуваність на той час була високою. Тому породіль до нас доставляли часто. А лікарів, не враховуючи медсестер, на всю лікарню було троє – Людвіг Васильович, Генрієтта Вікторівна і я. Окрім меддопомоги акушерів, породіллям потрібна була підмога і з нашого боку. На щастя, акушерки були настільки кваліфікованими у своїй справі, що ускладнень майже не виникало. Не вистачало нам і лікаря-педіатра, а на дільниці, яку обслуговували, було понад 300 дітей, віком до року. Питання про відмову від профщеплення серед батьків навіть не порушувалось. Потрібно було пильно стежити за графіком вакцинації, щоб не виникло ніякої помилки. А щосереди, почергово, навідували малюків вдома. Довгий час у лікарні не було службового автомобіля, тому добиратись до пацієнтів було доволі важко, – розповідає Ольга Іванівна.
Відпрацьовані в Тереблянській лікарні роки стали для молодого лікаря-терапевта хорошою базою. Коли ж у 2002 році медпрацівники пройшли перекваліфікацію і стали лікарями загальної практики сімейної медицини, Ольга Іванівна часом жартувала: «Я ж і так, відколи почала працювати, одразу стала лікарем ЗПСМ».
Паралельно з медичною діяльністю, молода, енергійна, завжди «на позитиві» лікарка була учасницею Заслуженого народного хору «Теребляночка», керівником якого був Василь Бокшай. Творчий колектив, який складався з 30 хоровиків, виступав не тільки на районних та обласних заходах, але й представляв українську народну творчість за кордоном, зокрема в Румунії, Словакії. Хор був створений за сприяння радгоспу «Більшовик», директор якого Іван Васильович Чопик всіляко підтримував і фінансово допомагав «Теребляночці».
– Особливо подобались публіці наші співанки – коломийки. Будучи учасницею творчого колективу, я теж почала занотовувати деякі поетичні твори народної творчості. Зараз у мене назбиралася ціла в’язанка народних коломийок. Тоді у нас в лікарні техпрацівницею працювала жіночка Юлина Салейчук, нині, на жаль, вже покійна. Вона була напрочуд цікавою особистістю, так би мовити, самородком, і знала багато народних коломийок. «Будь ласка, заспівайте, яку-небудь, тільки веселу», – просила я її, і вона, всміхаючись, мелодійно виводила закарпатську співанку. Знаєте, участь в ансамблі мала для мене велике значення. Після насичених буднів ми гуртом збирались на репетицію. Втому після трудового дня ніби рукою знімало, і ми дружно заучували нову співанку, «відшліфовували» постановку майбутнього виступу. До співочої групи входили ще дві медичні сестри Тереблянської лікарні, тому не раз підучували і засвоювали деякі мелодії просто на роботі.
Пропрацювала в дільничній лікарні Ольга Іванівна 21 рік. Відтак, у 2000 році перевелась в Углянську амбулаторію, де працює і по сьогодні. Роки перебудови і застою позначились і на медичній галузі. Будучи головним лікарем, Ольга Іванівна стикнулась з безліччю як побутових, так і фінансових проблем.
– Вперше, коли обійшла кабінети, я розгубилася – у більшості з них протікали стелі, підлога скрипіла, двері просіли – умови були просто жахливими, не кажучи вже про мізерну кількість необхідних медикаментів. В голові одразу пронеслось: що ж робити? Амбулаторія тоді була на балансі сільської ради, коштів для її ремонту катастрофічно не вистачало, вихід був тільки один – провести косметичні ремонти за власні кошти. Тоді разом з колективом потроху привели до ладу приміщення, щоб медзаклад мав кращий вигляд, впорядкували й прилеглу територію, – каже Ольга Стан.
Згодом, у 2002 році амбулаторію, як і всі сільські медзаклади, перейменували на АЗПСМ, а в 2005 р. відновили терапевтичне стаціонарне відділення на 15 ліжко-місць, і амбулаторія знову, як і колись, стала дільничною лікарнею. Паралельно, правда, повільними темпами, велось будівництво нового корпусу медзакладу, яке, на жаль, не завершилось ще й дотепер. Як відомо, у 2005 р відбулася помаранчева революція, й усіх, хто був не за «помаранчевих», вважали «не своїми» і звільняли з керівних посад. В це число потрапила і головна лікарка Углянської ДЛ, якій після п’яти років керівництва довелося залишити посаду. Тож наразі Ольга Іванівна – лікар загальної практики сімейної медицини Углянської ДЛ.  
Зараз сільські медзаклади дещо розвантажились. Люди здебільшого проходять лікування в районній або обласній лікарнях, нерідко закордоном. До АЗПСМ звертаються за консультацією, ну і, звісно, за бажанням, проходять курс лікування.
– Гортаючи сторінки фотоальбому, я частенько згадую минулі роки і аналізую пройдене, – ділиться Ольга Іванівна. – Постійно запитую себе, чи змогла б я настільки реалізуватись в іншій професії, як у лікарській? Та, мабуть, ні. Бо на все, що робиться, – Божа воля, а ми тільки виконуємо її…

Г.ЗУБАНИЧ.
Бо медицина – вибір її серцяБо медицина – вибір її серцяБо медицина – вибір її серцяБо медицина – вибір її серцяБо медицина – вибір її серцяБо медицина – вибір її серцяБо медицина – вибір її серця
скачать dle 10.5фильмы бесплатно
Читайте також:
Коментарі:
Додати коментар
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Тячеві

вологість:

тиск:

вітер:

Оголошення
Приходьте на музичну виставу «Наталка-Полтавка»
Приходьте на музичну виставу  «Наталка-Полтавка»18 квітня на сцені районного будинку культури актори Закарпатського обласного театру драми та комедії покажуть музичне дійство (без антракту) «Наталка-Полтавка».