Офіційний сайт
Тячівської районної
газети "Дружба"
» » » » » Давнє село – Нересниця...

Давнє село – Нересниця...

13:53, 22.01.18
211
Сільське життя / Пам'ять
 Давнє село – Нересниця... Засновники села
Вперше Нересниця згадується в історичних джерелах у 1411 році, тож можна припустити, що поселення з’явилося у ХІV столітті. За переказами, свою назву воно отримало від слова «нерест», адже розташоване у долині, де зливаються річки Лужанка і Тересва, саме в тому місці, де нереститься риба, яка водиться у цих річках.
До речі, населення довколишніх сіл і до цього часу вживає іншу назву села – «Здерчаники». Її походження теж не випадкове: мешканці цього села любили ловити рибу, що в народі мала назву «здерка» через те, що була дрібна і худа.
Згідно з легендою, серед жителів села у XVIII-XIX ст. переважали Михайлі. Це прізвище також пов’язане з рибальством, адже ловлячи рибу, люди вимахували вудилищами, звідки пішла й назва «Махайло», а під впливом угорської мови воно перетворилося на Михайльо.
До перших жителів Нересниці належать також Гасинці. Вважається, що їхнє прізвище – від слова «гасити». Дещо пізніше в селі з’явилися Мурги.. Всі однофамільці – практично родичі між собою, оскільки є нащадками спільного предка. З часом Михайлі, Гасинці та Мурги поріднилися між собою, бо брали собі жінок один в одного. Одружуватися з дівчиною, яка мала те саме прізвище, не можна було. Дозвіл на це почали видавати лише після першої світової війни, і то за умови спорідненості не ближче четвертого покоління. В одруженні з однофамільцями були зацікавлені лишень багатії, які намагалися зберегти у своїх руках землю й багатство. Проте отримання такого дозволу вартувало немалих грошей, зокрема, в часи буржуазної Чехословаччини.

Закабалені малоземеллям
Більшість нересничан в минулому працювали на землі, що належала переважно поміщикам. Через гористий рельєф місцевості, орної землі було менше, ніж гірських пасовищ і сінокосів.
Тривалий час село належало феодальній сім’ї Татулів і духовному ордену Піаристів, котрі, як засвідчують документи, датовані 1751 роком, вважали залежне населення «своїми рабами».
У 1848 році австро-угорський уряд ліквідував кріпосне право на Закарпатті, панщина формально теж була скасована, проте насправді проіснувала ще п’ять років. Є документальні свідчення про те, що уряд проводив «комасацію землі», тобто її закріплення за тими, хто нею користувався.
Поміщики за підтримкою цісарських комісарів, намагалися якомога менше землі уділити колишнім кріпакам, оголошуючи своєю власністю всі землі, і навмисно поширювали негативне ставлення до комасації. Тож після її проведення зросло безземелля, й наділи, що зосталися у розпорядженні селян, не могли їх прогодувати протягом року, й це змушувало їх іти в кабалу до братів-лихварів Клейнів, Гуковича та інших. Вони безвідмовно позичали гроші або давали в борг продукти, проте, коли наставав час їх повертати, через суд відбирали в селян землю, продавали решту майна й таким чином розоряли селян.
Відібравши в такий спосіб землю, лихварі самі її не обробляли, а здавали в оренду тим же селянам. Тож, не маючи іншого виходу, ті змушені були працювати на лихваря, віддаючи йому дві третини, в кращому разі, – половину врожаю.
Врешті-решт, закабалені Клейном селяни не витримали і розправилися з ним. У повідомленні окружного начальника було зазначено: «В селі Нересниця у січні 1928 року, о 2 год.30 хв. ночі було підпалено двір-торговий склад А.Клейна, багатого торговця, лихваря. Збитки, завдані пожежею, становлять 123925 чеських крон». У підпалі був запідозрений Клейном М.Сойма, який був заарештований і відданий до суду.
У пошуках хліба – на чужину
Проте ця помста не визволила нересничан від закабалення. Безземельні селяни змушені були подаватися з села в пошуках роботи. Влітку пішки ходили в Угорщину, де працювали в поміщиків за кукурудзу. За весь літній сезон здоровий, дужий чоловік міг заробити не більше, ніж 2-3 центнери кукурудзи, яких вистачало для сім’ї на 3-4 місяці. На інших тимчасових роботах заробляли 3 крони на день, за які можна було придбати 1-1,5 кг кукурудзи.
У зв’язку з гострим малоземеллям, протягом всієї історії села більшість працездатного населення в пошуках роботи виїжджала в інші країни. Заробітки в Румунії та Словенії, попри непосильну працю, були дуже низькими. Траплялося, повернувшись додому з чужих країв, люди помирали від виснаження.
В селі було кілька «щасливчиків», як їх тоді називали, котрі перебували на привілейованому становищі у капіталістів. Вони мали постійну роботу і одержували підвищену зарплатню. Зрозуміло, що такі робітники завжди підтримували капіталістів-підприємців.
Таке економічне становище населення змушені були визнавати і представники влади. Так, окружний начальник у своєму звіті в 1928 р. писав, що «найтяжче становище існує в Нотарській парафії Нересниці і Ганичах», й підкреслював, що через відсутність засобів до існування чимало жителів округу беруть паспорти і їдуть у Канаду та Америку.
Коли було прокладено залізницю з Берегова через Тячів, Тересву, Солотвино в Сігет і в 1924 році – вузькоколійку з Тересви до Усть-Чорної через Нересницю, у сельчан з’явилося більше можливостей знайти роботу на лісорозробках в Усть-Чорній.
Утиски й заборони
За часів буржуазної Чехословаччини в Нересниці діяла жандармська станція в складі шести стражів порядку. В їхні обов’язки входило й стягнення різних штрафів. Скажімо, за відсутність таблички на возі, яка видавалася жандармською станцією, штраф становив 60 крон. «Корбач-батіг», яким поганяли коней, повинен був мати тільки п’ять вузлів, в іншому разі їздового штрафували на 30 крон. Особливо обтяжливими були штрафи за збирання хмизу в лісі. Справа в тому, що після першої світової війни урядом було заборонено населенню користуватись лісовими угіддями, які до того ж були власністю сільської громади. Ліси були віднесені до власності держави і без живої плати користуватися ними було заборонено.
Скрутне матеріальне становище зумовило винятково тяжкі побутові умови населення. Навіть Ліга Масарікова (Червоний Хрест) у своїй доповідній записці про становище у Нересниці в 1936 році писала про виняткове бідування селян. Закономірно, що в таких умовах загальний культурний рівень, грамотність населення лишалися низькими.
Система освіти
Школи в Нересниці практично не було. За мадярського режиму була маленька школа, розташована в одному приміщенні, де були дві лави першого класу, дві – другого, одна – третього та одна для четвертого, п’ятого й шостого разом. Усіх навчав один учитель, угорською мовою, а рідною, українською, по суботах читали лишень молитви.
У 1920 році в село приїхав учитель Андрій Буркатський, який і став директором Нересницької горожанки. Він же створив місцевий духовий оркестр, яким безпосередньо керував ( на фото вгорі).
У 1922 році, коли Закарпаття входило до складу Чехословаччини, на кошти Червоного Хреста білоемігрант з Росії Вікентій організував у Нересниці школу для підготовки робочої сили, якої потребувала чехословацька промисловість. У цій дворічній школі навчали ковальській, столярній справі, шиттю і кравецтву. Учнів набирали з бідняків, віком 10-12 років. Водночас була відкрита й школа-інтернат, що стала притулком для дівчаток-сиріт. Відкрила її пані Велерова. Тут дівчаток навчали грамоти й веденню хатнього господарства.
Після смерті пані Велерової школа-сиротинець перейшла під керівництво відділу освіти Чехословакії. По якомусь часі Марія Василівна Селеді, донька емігрантів з Карпатської Русі, яка народилася в Америці, викупила школу-сиротинець. У цьому їй допомогла донька Велерової та американські друзі. У 1941 році п. Селеді організовує будівництво нового двоповерхового будинку школи. Однак почалася війна, і Американське консульство звернулось до своїх громадян з проханням повернутись на батьківщину. Тож спорудження школи не було завершено. Її добудували вже в роки Радянської влади.
Урочище Солоний
З давніх-давен, аж до 1855 року мешканці Нересниці займалися видобуванням солі, яку транспортували на бокорах до замовників. За переказами старожилів, у Солоному були три шахти. Їхнє кріплення було виготовлено з тесаних дубових брусів, воно тримало на собі доволі товстий шар землі. Коли дощової осені гірські потічки наповнилися водою, і перенасичена земля вже не могла її поглинути, почалося заповнення шахти грунтовими водами. Ніхто не сподівався лиха, коли на солекопів, що прорубали шар солі, раптово з отвору сильним потоком хлинула вода, якою, вочевидь, була заповнена сусідня порожнина шахти. Люди ледве встигли врятуватися і вийти на поверхню.
Так припинила своє існування остання з трьох солекопалень, яка називалася Седлакова (за прізвищем власника) і була затоплена водою. Після катастрофи усі солекопи розбіглися, хто куди. Більша частина переїхала в Солотвино, де умови праці були кращими.
За переказами, у Солоному було справжнє село: вибудована церква, будинок Седлака – власника солекопальні, хати-землянки. Та коли сіль із шахти вибрали, частина гори зірвалася і повністю знищила поселення. Церква потонула в озері,  а один із трьох дзвонів дивом затримався між деревами. Від сильного удару він тріснув, проте його перенесли у Нересницьку церкву, яка знаходиться у центрі села.
До озера, за ропою, приїжджали селяни з усіх навколишніх сіл. Адже сіль у крамниці можна було придбати не завжди, та й коштувала вона дуже дорого. Ропу, яку набирали в бочки, використовували для приготування їжі, давали худобі. Часто її «варили» у великих казанах та котлах, щоб запастися сіллю на тривалий час. Та якщо у двір навідувався фінансовий агент і бачив, що селяни збирали сіль, їх карали, бо переробка ропи була заборонена законом.
Солене озеро знаходиться на четвертому кілометрі від центру Нересниці. Площа його становить 500 кв.м. Зараз озерна вода вже не солона, вочевидь, сильно замулене дно не дозволяє солі просочуватись у воду.
Довкіл озера й зараз можна побачити залишки дерев’яних колод, кріплення колишньої шахти, на берегах зосталися сліди фундаментів та будівель. Неподалік є колодязь, що був викопаний на території Седлакової копальні. Тут і зараз можна набрати солоної води (ропи), чим користуються місцеві мешканці. Дехто навіть ухитряється тут-таки засолювати свіжатину.
Безперечно, Солоний та солене озеро є свідками подій, з якими пов’язана історична минувшина нашого села, його жителів.
Марія Гасинець, зав. БК с. Нересниця,
Лариса Шутак, заст. директора з виховної роботи Нересницької ЗОШ І-ІІІ ст.
 Давнє село – Нересниця...  Давнє село – Нересниця...  Давнє село – Нересниця...  Давнє село – Нересниця...  Давнє село – Нересниця...  Давнє село – Нересниця...
скачать dle 10.5фильмы бесплатно
Читайте також:
Коментарі:
Додати коментар
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Тячеві

вологість:

тиск:

вітер:

Оголошення
Приходьте на музичну виставу «Наталка-Полтавка»
Приходьте на музичну виставу  «Наталка-Полтавка»18 квітня на сцені районного будинку культури актори Закарпатського обласного театру драми та комедії покажуть музичне дійство (без антракту) «Наталка-Полтавка».

На Тячівщині презентують «Пласт»
На Тячівщині презентують «Пласт» З ініціативи ГО «Єдність» та підтримки районної влади 29 березня, о 14.00 год. у залі Тячівського районного ЦДЮТ відбудеться  презентація Національної скаутської організації України «Пласт».
Запрошуємо зацікавлених осіб взяти участь у заході.
ГО «Єдність».