Офіційний сайт
Тячівської районної
газети "Дружба"
» » » Свято-Преображенському чоловічому монастирю біля с.Теребля – 100 років

Свято-Преображенському чоловічому монастирю біля с.Теребля – 100 років

09:52, 11.10.21
90
Тячівщина / Духовність / Пам'ять
Напевно, доречно згадати в ці дні про дуже важливу подію: 14 жовтня 2021 року, на осіннє свято Покрови Пресвятої Богородиці, Свято-Преображенському монастирю, який знаходиться на горі Тяпиш біля Тереблі, виповниться 100 років. Це ціла епоха – за цей період багато людей зуміли примножити добру славу обителі, внісши свою лепту в його зміцнення, збереження й розбудову – фізичною працею й пожертвами.



Спробуємо повернутися до витоків і відтворити етапи його становлення. В цьому нам допоможуть спомини старожилів, які були очевидцями тих подій, та архівні матеріали, в пошуках яких довелося затратити немало часу. 
Село Теребля одним із перших перейшло в стару, дідівську православну віру. Апогеєм цього процесу стали 1912-1913 роки, коли навіть Сигет-Марамороський суд над православними не зміг налякати підсудних суворою в’язницею та штрафом. І в 1919 році сільський уряд дозволив православним вірянам користуватись Свято-Миколаївською уніатською церквою, брати участь у проведенні позачергових Богослужінь.
Згадує архімандрит о. Мафтей (Вокаров): «…на початку 1920 року у нас було висвячено 7 церков, а іменно: в Изі, Кошельові, Липч(ш)і, Горінчові, Монастирці, Нижньому Бистрому і Тереблі».
Майже щомісяця в селах почали з’являтися нові православні громади, які не мали свого священника. Місцевому жителю Юрію Чопику (о.Георгій) доводилось не раз вести бесіду з сельчанами про те, що наше село має велику приходську кам’яну фару, підходяще місце для відкриття духовної школи, де можна навчати священників. Але, виявилось, що немає для цього потрібних вчителів.
Тереблянці, які стали православними, а це все сільське населення, не мали свого священника і для виконання різних християнських потреб (літургії, вінчання, хрещення, поховання, домосятіє…) вони їздили до Хуста і привозили на возі , застеленому вівсяною соломою, о. Олексія (Кабалюка). Він, перебуваючи у добрих стосунках з багатьма сельчанами, з якими був знайомий ще через Сигот-Марамороський процес, ні в чому не відмовляв. А коли почув, що у місцевих людей є бажання відкрити у селі духовну школу, однак влада не йде назустріч, перейнявся власним задумом. Адже о. Олексій неодноразово проїжджав польовим возовим шляхом з с. Шандрова (нині Олександрівка) у напрямку Тереблі, і йому приглянулася гора, яка своїм виступом врізається в широку рівнину. Здається, неначе вона висить над селом. Він поділився своїми міркуваннями: «Якщо влада не дозволяє відкриття школи для навчання молодих священників, відкрийте у себе чоловічий монастир, попервах невеликий скит. Тут хороша місцина для того, аби заснувати його на горі». І показав рукою на виступаючу гору Тяпиш. Це були перші слова про святу обитель.
Сінокісні угіддя тут були власністю місцевого жителя, куратора Юрія Поповича (1860-1937) – схимонаха Герасима, якого в селі знали як Мигалчишина. Він і подарував влітку 1921 року цю землю під майбутній монастир.
Не відкладаючи на потім, на парафіяльних зборах селяни обирають делегацію на чолі з Юрієм Чопиком (влітку був висвячений), і кілька чоловік відправилися за порадою до о. Олексія (Кабалюка). Він уже був ігуменом в Свято-Миколаївському монастирі с. Іза.
о.Олексій благословив хороший почин і порадив, що потрібно першочергово зробити: «Закласти на землі хрест, наріжний камінь і освятити».
Тепла серпнева вода у річці, яка протікає під горою, дала змогу легіням дістати з води і витягти на берег камінь-валун. Вони привезли його на возі волами на гору і майстер-каменетес обробив його, викарбувавши православний хрест та дату «1921». На самій вершині Тяпиша, біля великого дуба було встановлено дерев’яний хрест із розп’яттям Ісуса Христа.
У переддень свята Покрови, до приїзду о. Олексія місцеві вірники з любов’ю заквітчали престольний стіл вінками, наріжний камінь, встановлений хрест, а при вході встановили арку з квітів.
У призначений час прибув підводою о. Олексій. Під молитовні піснеспіви було освячено землю, наріжний камінь і хрест. Божественну Літургію допомагали вести священник, ієромонах о. Богоміл (Церківник) та ієрей о.Георгій (Чопик). Хор півчих дяків складався з місцевих під керівництвом Худана (Юрія) – зі спогадів сина Михайла та Івана Чопика (ієромонаха Інокентія, з родини Нямешів).
На відкриття і освячення нового скиту прийшло багато вірників з села та навколишніх православних громад. Не дивлячись на осінню пору, яскраво світило сонце, а на самій вершині гуляв холодний вітерець.
На завершення Богослужіння, у своєму зверненні до вірників о. Олексій привітав їх з визначним святом і додав: «Гора Тяпиш, на якій ми зараз стоїмо, подібна до біблейської гори Фавор, на яку зійшов зі своїми трьома учнями: Петром, Яковом та Іоанном сам Ісус Христос. Як сонце, одежа на нім стала, як світло. З ним говорив Мойсей та Ілля.
Так і ви, мої вірні, зійшли на цю гору разом з нами, і на вас світить яскраве сонце. Це є свідчення того, що Теребля і сусідні села знайшли в собі сили стати на дорогу правди до Божого православ’я. Наступив той радісний день, коли і на вашій землі, сини мої улюблені, буде монаший скит, святе місце, від нині і до віку. Амінь».
Правдиві, теплі слова ігумена о. Олексія, підхоплені невидимим вітром, доносились до кожного і навічно залягали зернами правди в людських душах. Цей день запам’ятався багатьом, а особливо малим дітям, які згодом, на схилі літ, розповідали про цю пам’ятну дату – народження монастиря.
Створення скита зареєстровано в православній канцелярії м. Хуст, воно датоване 1921 роком, і в записі йдеться про православний чоловічий Фаворський скит Преображенія Господнього при с. Теребля на Карпатській Русі.
Потім, згадує настоятель архімандрит Веніамін (Керечанин): «…звернення до Сербської Православної церкви про відкриття скиту, яке вивчалось… і тільки з початком будівництва каплиці 15 квітня 1923 року благословив Сербський Патріарх Димитрій».
На перший погляд, є освячена земля, закладено наріжний камінь і стоїть православний хрест, розпочато хорошу, благородну справу, лишень бери і працюй. На початку 1920 року Православна церква робила перші самостійні кроки, не маючи свого очільника – єпископа. Велись переговори з Сербською Православною Церквою, щоб взяла під своє крило. Новостворена держава Чехословакія в перші роки становлення не визнавала Карпаторуську єпархію і тільки у 1923-1924 роках питання православної віри зрушило з місця. Особливо держава стала підтримувати нашу віру після парламентських виборів 1924 року. Були виділені значні кошти для будівництва різних релігійних споруд та на зарплату священникам. Тому дехто вважає, що на 1923 рік припадає заснування монастиря. Не дивлячись на значну підтримку правлячих кіл, ходили різні чутки про місцевих жителів-русинів. Проте публічні заяви в пресі не вбили в душах православну віру у русинів. Вони, як зелені молоді паростки, проростали на твердій землі, не дивлячись на те, що їх затоптували. Своїми тоненькими корінцями паростки знаходили живильну вологу і зростали. Їм допомагав сам Всевишній, який правильно направляв, підтримував, підказував, як зробити, щоб вічно жило святе Православіє. Віряни від усього серця можуть з псалмопівцем сказати: «Словом Господнім учинене небо, а подихом уст його все… Бо сказав Він – сталось, наказав – і з’явилось» (псалм 32:6,9).
Православна громада села на чолі з парафіяльним священником ігуменом Йовом (Войтишиним) просувала добру справу, зібравши частину грошей, на яку закупили дзвін вагою 95 кг.
У Державному архіві Закарпатської області, що в м. Берегово, мною виявлено документ, датований 30 квітня 1923 року (чеською мовою). Місцевий уряд, на прохання ігумена Йова, звертається до Окружного уряду Тячева: «Православний комітет села Теребля звернувся 12 квітня 1923 року, щоб дозволити звести будову для православного монастиря». Створена комісія вивчала питання на місці і дала дозвіл. Лише з умовою, що православна громада зможе завершити будівництво до кінця року.
Слід було поспішати, тому, що у 1923 році Православна церква Підкарпатської Руси, за рішенням Чехословацького уряду, зі своїх фінансових резервів почала виділяти незначні суми у вигляді соціальної допомоги на будівництво нових церков та допомоги священнослужителям.
Влітку 1923 року місцевим майстром-теслею Василем Дарудою та його помічниками було споруджено невелику дерев’яну каплицю, яку освятив перший ігумен монастиря, ієромонах Йов (Войтишин) на свято Покрови – 14 жовтня. Цей день у чернечому скиті став першим храмовим святом.
У вересні 1926 року ігумен Йов виїжджає до Сербії. На його місце призначили ігуменом о. Гермогена (Скундзяка). Пробувши тут більше року, він пішов священником на прихід.
Третім ігуменом було призначено досвідченого ієромонаха о. Савву (Андрашка), при якому було розпочато будівництво нового дерев’яного житлового корпусу.
Юрій Попович (схимонах Герасим), який постійно допомагав скиту матеріально і фінансово, пожертвував для обителі свою власну дерев’яну хату. У селі її розібрали, перевезли в монастир і ближче до води майстри зібрали заново – вийшов житловий корпус на п’ять келій.
У 1930 році ігумена Савву (Андрашка) перевели на прихід в сусіднє село Дулово. Монастирська братія на загальних зборах обрала настоятелем ієромонаха Веніаміна (Керечанина), який був незмінним очільником монастиря до кінця свого життя.
З розвитком обитель набула доброї слави на Карпатській Руси, сюди почали приходити нові й нові послушники, які навчались і згодом висвячувались в ієромонахи, це давало змогу направляти їх на сільські приходи.
Будівництво великого цегляного Преображенського храму розпочалося у 1937 році і завершилося вже після війни – у 1953-му, коли будівля засяяла своїми куполами над Тереблянською долиною.
У 1952 році ігумен Веніамін започаткував спорудження нового цегельного житлового корпусу. Монастир при ньому міцнів не тільки духовно, а й матеріально. Тут була ковальська кузня, столярний цех з електродвигуном, великий фруктовий сад, яблука з якого продавали за межами області, виноградна плантація, що давало власне натуральне вино.
Але влада не дрімала: 30 березня 1960 року на ігумена Веніаміна було відкрито судову справу і районним судом позбавлено волі на 1 рік 6 місяців (відбував покарання у колонії загального режиму).
Під час гоніння осиротіла монастирська братія, щоб підтримувати порядок в обителі, обрала ігуменом архімандрита Преподобного Йова (Кундрю) – який з березня 1960 року і до закриття обителі 10 травня 1961 року керував нею.
10 травня 1961 року монастир постановою влади примусово закрили і всіх монахів, послушників розігнали по домівках до родичів або на приходи. Будівлі монастиря та земля були передані Буштинській школі-інтернату: тут у літній період діяв піонерський табір для учнів. Але з дітьми почали траплятися різні пригоди, зокрема, скаржилися, що вночі їм снилися усілякі жахіття. Тому багато споруд було зруйновано, навіть, на цвинтарі спиляли дерев’яні хрести, а могили зрівняли із землею, щоб і спомину не було про покійних.
Потім тячівська влада усе нерухоме майно та землю з садами і виноградником передала місцевому колгоспу «Більшовик», який став тут повноцінним господарем і з монастирського виноградника площею 80 сотин за декілька років розвів на схилах урочища Ботинське плантацію на 12 гектарах.
 Лише велич храмової будівлі на гребені гори, серед зелені нагадувала про чернечу обитель. У 1970 році храм було остаточно зруйновано, залишилась тільки купа битої цегли…
Так пролетіло 40 років. Після розпаду Радянського Союзу в 90-их роках минулого століття наша ненька-Україна стала вільною, демократичною, самостійною. державою, і на фоні перебудови послабився антирелігійний тиск на віру, закінчились переслідування, розпочалось відродження духовності.
У 1992 році при приходському священнику о. Володимиру (Руснаку) та підтримці місцевих кураторів, будівельних майстрів і помічників залишки цегляного корпусу, який зберігся, було перебудовано на церкву – розширено зал для прихожан, добудовано вівтарну частину, залишено дві келії та великий ганок-коридор під одним дахом. Будівництво завершилось восени 1993 року.
Богослужіння велось священником о. Володимиром (Руснаком) лише влітку, в сонячні дні, серед зелені, під дахом невеликої дерев’яної альтанки.
Ідею відродження монастиря й ініціативну групу підтримав восени 2000 року владика Хустсько-Виноградівської єпархії о.Іоанн (Сіопко). У січні 2001 року на Православному Синоді в Києві, після обговорення, було дано дозвіл і благословення на відновлення монастиря.
Першими його поселенцями були ієромонах Єфрем (Ярінко) та Пантелеймон (Дем’ян), а також послушник Валерій.
З 2 лютого 2001 р. тимчасово виконуючим обов’язки настоятеля обителі став архімандрит Феодосій (Кричфалуші), уродженець Кричова. Він повідомив прихожанам,що владика Іоанн призначив відкриття на 11 лютого, і цей день стане постійним храмовим святом.
Надворі в цей сонячний, безсніжний день по милості Божій була справжня весна – 15 градусів тепла. Дорога підсохла, багато паломників під горою формувались, хто пішки, хто на машинах, у процесії. Несучи хрест, вони піднімались на гору й співали релігійних пісень. Божу літургію оголосив о. Феодосій (Кричфалуші), якому допомагали 10 священнослужителів. Звернення до прихожан очолив о. Михаїл (Гицка), який під час закриття обителі був послушником.
У променях теплого сонечка гора Тяпиш немов набула Божої ласки і преобразилась, засяявши, як Фаворське світло.
о. Феодосій служив на приході у Рахівському районі і не міг постійно бути присутнім у монастирі. Тому, за згодою ініціативної групи, владика Іоанн призначив настоятелем ієромонаха Пантелеймона (Дем’яна), але з ряду причин той відмовився. Однак архімандрит Гермоген (Дацьо) зі Свято-Миколаївського монастиря пробув настоятелем лише з березня по липень 2001 р.: дала про себе знати старість, а також недуга – цукровий діабет. Тому повернувся у рідний монастир і прийняв Велику Схиму з новим іменем Евсевій.
Рішенням Священного Синоду УПЦ від 21 грудня 2001 року монастирську братію очолив ігумен Єфрем (Ярінко), випускник Київської духовної академії. Під його рукою побудовано двоповерховий житловий корпус, виконано косметичний ремонт храму, підвальне приміщення переобладнано в кухню і трапезну, закуплено великий дзвін. Також було розпочато і завершено зведення нового цегельного Свято-Преображенського храму. Зараз на місці старого храму, на гребені гори, він виблискує золотими куполами над тереблянською долиною. За вказівкою Хустсько-Виноградівського митрополита Марка ігумен Єфрем (Ярінко) 11 травня 2011 року був призначений виконувачем обов’язків єпархіального секретаря. А з 29 липня 2012 року Священним Синодом УПЦ обраний єпископом Бердянським і Приморським, де служить Всевишньому й людям посьогодні.
А ігуменом Тереблянського монастиря зараз є архімандрит Варлаам (Діденко). Народився він 20 жовтня 1980 року у Миколаєві і у 2001 році приїхав на Закарпаття, влився у число братії Свято-Стефанівського чоловічого монастиря с. Крайниково Хустського району. Був пострижений в малу схиму з іменем Варлаам. У лютому 2006 року переходить у Свято-Преображенський монастир с. Теребля, а у травні висвячений в сан ієродиякона, потім – ієромонаха. У липні 2009 року митрополитом Марком возведений у сан ігумена. Закінчив Київську духовну академію і в липні 2012 року призначений настоятелем монастиря.
…У столітній історії Свято-Преображенського монастиря були темні і світлі періоди, та, не дивлячись на всі негаразди, тут з Божою підтримкою служать зміцненню православної віри, від нині до віка.
Степан Чопик, с.Теребля.
Читайте також:
Коментарі:
Додати коментар
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Тячеві

вологість:

тиск:

вітер:

Оголошення
Відтепер передплатити "Дружбу" можна і онлайн
Шановні читачі! 
Раді повідомити, що з'явилася можливість передплатити "Дружбу" онлайн - на сайті "Укрпошти". Більше не треба стояти в черзі у поштовому відділенні! Оформляйте передплату в будь-який зручний для вас час за посиланням: https://peredplata.ukrposhta.ua/index.php?route=product/product&code=500000006&product_id=94540
Передплатний індекс "Дружби" - 61823.
Фільм «Закарпаття» Шона Вільямса показуватимуть в Тячеві 25 серпня
Повнометражний фільм «Zakarpattia» (США/Україна 2018, 85 хв) від Q&A, режисером якого є Шон Вільямс, презентуватимуть у м. Тячів в картинній галереї ім. Ш.Голлоші, 25 серпня 2021 року о 16.00. (Вхід вільний, захід проводитиметься з дотриманням карантинних норм.)
Він знімався у 2013-2016 роках. Прем’єра відбулася у Бухаресті у 2018 році. Був показаний у США, Румунії та Німеччині. У 2021 році відзначений як «один з найкращих музичних документальних фільмів про традиційну музику в Україні сьогодні».

Центральна вулиця с. Добрянське перекрита
На офіційній сторінці Вільховецької ТГ поміщено повідомлення, яке зацікавить усіх водіїв. А саме: у зв’язку з асфальтуванням центральної вулиці у с. Добрянське, проїзд вантажного транспорту на цій ділянці, починаючи з суботи 21 серпня і на період робіт, заборонений.
Об’їзд – через Нересницю і Тересву.
Рух легкових автомобілів також буде обмежений. Радимо користуватись об’їздом через вулиці Жовтнева і Миру. Дякуємо за розуміння!
Вл.інф.

У Солотвині відзначать 30-ліття Незалежності України та День шахтарського селища
28 серпня Солотвино запрошує усіх  відсвяткувати 30-у річницю Незалежності України та День шахтарського селища  біля нового скверу  по вулиці Європейській (на території Солотвинського ЗЗСО №1).