«Іван» походженням із Дубового (спогади про Івана Чендея). Продовження

Ось із такими почуваннями і слухав я Івана Михайловича на отому засіданні університетської літстудії при першій зустрічі зблизька. І на правах утаємниченого в дубівські реалії давав роз’яснення друзям-філологам щодо оголеного реалізму Чендея в повісті «Іван» (так я називав таку манеру, щоб не вдаватися до книжних слів на кшталт модернізм, експресіонім і т. д.), а вони загадково посміхалися, бо вже в їхні голови при вивченні вступу до літературознавства таки вкладалося розуміння різниці між реалізмом і його соціалістичною видозміною. До речі книжка «Березневий сніг» ходила по руках уже в студентському середовищі, зачитувалася до дірок і… пропала. Чи хто пригрів, чи, може, здав, куди повважав за потрібне?
Не відаю достеменно. Але значно пізніше, таку ж книжку, а втретє ще й «Калину під снігом»  чекала подібна доля. Ореол загадковості не зникав.
А німб живого класика та ще й майже дисидента (відголоски про яких уже давали перші сходи в наших головах) ще довго буде заважати мені відчути простоту й теплоту у ставленні Івана Михайловича до мене. І тоді, на першому курсі, не стільки сам я наважився, як мої друзі майже виштовхали мене якоїсь провесняної суботи із списаним віршами зошитом на вулицю Високу, в гості до свого знаменитого земляка.
Треба сказати, що ноги мої при проходженні хвіртки стали ватяніші, ніж коли я йшов на вступні чи вже в першу сесію екзамен зі вступу до мовознавства. Такими ті ноги були хіба один раз, коли наважився таки занести рукописну свою поетичну збірку «Пролісок» на Жупанатську, у спілку письменників. Але, як здебільшого буває в подібних випадках, пішло все зовсім не так, як малювала моя творча уява.
Письменника застав я у садку за хатою, з пилкою і садовими ножицями в руках, у якихось розбитих шкарбанах і робітніх штанях, у вицвілій сорочці із закоченими рукавами. Була та благодатна пора, коли снігу вже не знайдеш, але весна лиш удень відвойовує собі владу над природою, яка щойно пробудилася, коли не сидиться в хаті ні малому, ні старому.
Отакої пори і змусив я Івана Михайловича мимоволі відірватися від важливих справ і турбот, і від того було мені геть ніяково. Треба сказати, що ота ніяковість не покидатиме мене й значно пізніше, а тоді сковувала мою волю у жужмо.
Але розмова, заслугами господаря, потекла звично і природньо, немов і не було між нами віддалі у майже сорок років, у які поміщалося життя, мислення і досвід навіть більше, ніж одного покоління. Про Дубове, про мій рід Носів-Вульхових, про дубівські новини і багато про що ще. А загальний зошит із віршами, які дуже навіть гарно сприймалися при читанні на засіданні університетської літстудії чи при виступах у гостях у ще молодших літераторів зі шкільних мовно-літературних гуртків, але про який боявся почути строгий чендеївський присуд, лежав, ніби неприкаянний, збоку на сходинці ґарадич, де ми обоє і присіли, поки Марія Іванівна приладнає щось до столу, аби нагодувати голодного студента. Так було тут заведено: прийшлого нагодувати, про що ходили цілі легенди серед здобувачів освіти.
І лише майже при кінці нашої розмови Іван Михайлович згадав про творчі муки і потуги, про відповідальність, про неминучі неприємності, що чекають на шляху тих, хто таки обере для себе таку долю (ніби ми її, а не вона нас обирає), про статистику відсіювання у процесі становлення молодих авторів професіоналами. І так це в нього виходило ладненько і природно, що я вже й перестав чекати свого присуду тут і одразу. Так воно і сталося: господар спровадив мене до господині, а зошит? – нехай залишиться, потім десь поговоримо. Адже було мене припрошувано заходити без обмежень, коли відчуватиму потребу.
Скажу відверто: надалі я не дуже зловживав цією прихильністю через фактор земляцтва, бував на Високій нечасто, та й то здебільшого на запрошення молодшого Чендея, Михайла, з яким познайомився на філфаці і з яким щільно заприятелював мій товариш-однокласник Іван Чендей, який мав статус родича і який працював неподалік, в астрономічній лабораторії на горбі над обійстям Чендеїв.
А потреба таки з’явилася вже через три місяці, коли в університеті велася підготовка до проведення тритижневої ознайомчої практики філологів-першокурсників у Чехословаччині. Отож у мене й виникла необхідність терміново здати 150 карбованців (на паспорт і на негласний обмін валюти між студентами). Таких грошей у студенському середовищі позичити було годі, тож і подався я до Івана Михайловича. Адже обивателям (і мені, грішному) цілком щиро  здавалося, що письменники живуть не тільки в достатку, а ледь не в розкошах.
Але на великий мій (і моїх друзів) подив грошей того дня я не дістав, ну, не було в хаті такої суми. Це потім до нас дійде: Чендеям у ті роки було зовсім несолодко. Сума у 150 карбованців (три мої стипендії або ж зарплата педагога на півтора ставки) була непідйомною не тільки для студента, але і для сім’ї зовні благополучної, де реально мусили обходитися зарплатою Марії Іванівни. Звідки було мені знати про такі сімейні труднощі. Ніхто й не натякнув на них, просто сказали, що гроші будуть завтра.
І я таки здав усе вчасно, щоб ще через два-три тижні поїхати у першу свою закордонну поїздку (наступна буде аж через 14 років, коли СРСР вже розпадатиметься). І лише з відстані часу зрозумів, чому саме так відбувалося. І дотепер не знаю, де Чендеї роздобули гроші для мене, напевне, – позичили.
Ще одного разу, вже на третьому курсі, Іван Чендей прийшов мені на допомогу, коли довелось піонерську практику (була й така) проходити паралельно з навчанням, а не десь у піонертаборі влітку, бо мені вдалося після досить жорсткого відбору бути зарахованим у студентський будівельний загін «Карпати-78», який намилився піднімати будівельну галузь у Тюменській області. Тож мені не прийшло нічого кращого в голову, як організувати зустріч письменника зі своїми п’яти- чи шестикласниками. Іван Михайлович теж не зовсім собі уявляв, як говорити з цими непосидючими потенційними читачами середнього шкільного віку (не його амплуа), але чомусь погодився і мене виручити, і, очевидно, ще якісь мотиви-цікавості привели його в цю міську школу з російською мовою викладання.
І повів бесіду (досить таки гостру) про кусень булочки, що валялась на підлозі і на яку ніхто не звертав уваги. Чесно кажучи, я застиг у куточку класу. Але учні слухали дуже уважно (синдром живого письменника), принишкли засоромлені, а митцеві слова лунали, здавалося, так голосно, як ляскіт батога, хоча оратор голосу й не підвищував.
Одним словом, виховний позакласний захід удався, а коли згодом прочитав оповідання «Да святиться ім’я його», одразу упізнав і шкільний двір, і клас, і свою піонерську практику.
Взагалі, здатність робити добро, приходити на допомогу – одне з основних достоїнств, притаманне Івану Михайловичу. Адже, ніхто не задумовувався, що в письменника можуть бути свої робочі цикли і плани, що поїздка з Ужгорода в Дубове, наприклад, обходилася в немалу копійку.  
І його запрошували. А він не відмовляв. І приїжджав на малу батьківщину досить часто – на урочистості з нагоди відкриття новозбудованого сучасного чотириповерхового корпусу школи чи її 50-ліття, на День Дубового, на тиждень української мови і літератури в технікум, на установчу конференцію НРУ і тому подібне.
А ще ж були й приватні поїздки до своєї рідні, які часто переростали у своєрідні  творчі відрядження, після яких часто з’являлися нові оповідання чи вставні новели у більшої форми епічних полотнах. А попутно, Іван Михайлович робив оті хороші, дрібні, здавалось би, вчинки, про які мало хто й здогадувався. Та, чесно, і сам я усвідомив їх не одразу, а з відстані часу.

(Закінчення читайте в наступних номерах).
Михайло Носа,
літератор, викладач Закарпатського машинобудівного технікуму,     смт Дубове.