Офіційний сайт
Тячівської районної
газети "Дружба"
» » » » Храм зруйнували, та пам’ять залишиться

Храм зруйнували, та пам’ять залишиться

16:04, 02.01.19
295
Культура / Суспільство
Ще одну цікаву сторінку вписав нещодавно тереблянський краєзнавець Степан Чопик-Микунда у літопис рідного села. Після довгих скрупульозних пошуків  світ побачила його нова дослідницька праця – історичний нарис «Греко-католицька церква святого Миколая-Чудотворця в с. Теребля». Про цей храм нині нагадують лишень пожовтілі фотографії, оскільки в часи войовничого атеїзму від нього не зосталося й каменя на камені.

У вступному слові автор нагадує читачеві про історію заснування Тереблі. Зокрема, про те, що перша офіційна згадка про село датована 1389 роком, коли угорський король Зігмунд Люксембурзький розпорядився зробити загальний перепис населення, аби полегшити його оподаткування.
Назва  села походить від назви річки Теребля, по всій долині якої на суходолах проживали селяни великим родинами. І така хутірна система заселення земель зберігалася аж до 17 століття: «Займались не тільки випасним скотарством і обробітком землі – більшість  були робітниками-солекопами на місцевих соляних копальнях, яким дозволялося вільно продавати ропу в низинних селах».
Перша сільська дерев’яна Свято-Миколаївська церква була зведена в урочищі Кривулі. Проте після весняного паводку 1720 року, який зніс кілька осель і призвів до людських втрат, краяни переселились звідси у верхів’я потічка. Підібрали сухе, рівне місце і церкву, яку перевезли сюди частинами, поставили на кам’яний фундамент.
«За композицією форм і художніми деталями церква була подібна до історичних дерев’яних церков у сусідніх селах – Олександрівки (Шандрово), Стеблівки, Данилова, Крайникова», – пише С.Чопик-Микунда.
Церква стала власністю двох релігійних громад – православної і греко-католицької. Для несення церковної служби в село прибув із сім’єю дяк Стегура зі Свалявщини, направлений Мукачівською греко-католицькою єпархією. За переказами, він мав гарний голос і  ґрунтовну духовну освіту. Церква стояла на вулиці Набережній, де протікає потічок, у який стікає з криниць чиста джерельна вода. Тому місцеві дали вулиці назву Кирнички або Стара Улиця.
Проте з часом з’ясувалося, що це не найкраща місцина для храму – через високу вологість  нижня частина дерев’яних плах почала вкриватися пліснявою. Тож, за згодою родини Романів, двозрубна церква  на круглих довгих дубових колодах, зусиллями всього села, з допомогою сильних волів, була перетягнута на нове місце, – розповідає автор. Ця храмова споруда служила парафіянам довго – з 1765 до 1814 року.
Уважно відстежуючи події духовного життя рідного села, Степан Чопик-Микунда досліджує парафіяльні документи за 1775-ий рік, з яких стає відомо, що на той час церква була «дерев’яна, стара, народу не вміщає». Тож парафіяльна громада вирішила і дала згоду на будівництво нової церкви, поруч старої.
Архітектурний план її був розроблений, можливо, в Будапешті. Автори його прислухались до думки сельчан, тож план дуже схожий зі старою церквою: вежа-торунь відокремлена від основного приміщення, що давало змогу під час небезпеки вільно забиратись на неї і при потребі дзвонити.
Було викопано глибокі траншеї під мурований фундамент. Місцеве населення не зналося на роботі з каменем, тому були запрошені робітники з низинних сіл Угорщини і навіть Італії. Фундамент і стіну завтовшки 80 см будували з бутового й базальтового каменю, який брали біля річки. При зведенні стін висотою до семи метрів використовувались камінь і трохи цегли, а при спорудженні арочного склепіння – добре випалена цегла з берегівської цегельні. За будівництвом спостерігало чимало людей. Для них було дивним і незвичним бачити, як робітники кладуть камінь до каменя, а між ними – білий піщано-глиняний розчин. Всі думали, що така споруда незабаром обвалиться. У вісім готичних вікон вставлялося різнокольорове скло. Підлога викладена з кам’яних мармурових шліфованих плит. Церковне приміщення не опалювалося.
У верхньому ярусі було розміщено спостережний майданчик, над яким висіли чотири дзвони різної величини.
«Продовження вежі заввишки 30 метрів увінчувалося кованим залізним папським двометровим хрестом (зараз його можна побачити на могилі о. Георгія Петрицького). На самій вершині хреста знаходилась зірка з хвилястими променями, прикріплена так, щоб могла вільно обертатись. Під силою вітру зірка оберталась навколо своєї осі. Ближні мешканці, уважно спостерігаючи за напрямком зірки, вміли передбачати погоду на кілька днів раніше.
«Уроки важкої праці при будівництві церкви не пройшли марно, – пише С.І.Чопик-Микунда. – У селі з’явилося багато молодих людей, які стали майстрами – вже вміли без підказки споруджувати кам’яні стіни, знали з цегли робити печі, виводити димоходи».
Посередині церкви, з-під високого склепіння, на довгім кованім ланцюгові звисали дві чудові світичі-люстри. Запалювали і гасили в них свічку спеціальним пристроєм, який називався  «капанду».
У 1813 році відбулося освячення храму єпископом Мукачівської єпархії Михайлом Брадичом.
На території церковного подвір’я стояв біло-мармуровий триметровий однорамний греко-католицький хрест. Тут же знаходився цвинтар, де ховали тільки визначних, богобійних людей села. Всього було понад 100 могил. У 1916 році, в період першої світової війни в  Тереблі була розквартирована німецька частина. Перед їх відправкою на фронт, який проходив у Карпатах, в церкві відбувалася служба Божа, на якій були присутні солдати. По завершенню священик підходив до кожного з них і давав усім причастя (білі хлібці). Солдатів, які гинули на фронті, ховали біля церкви з північно-західного боку. Всього поховали біля шести солдат.
… З утворенням тереблянського парафіяльного округу після зведення кам’яної церкви та фари виникла потреба у новій школі, яка була збудована у 1830 році. Через 10 років при ній було відкрито малярську школу розпису по дереву не лишень для дітей з Тереблі, а й з інших сіл. У сусідньому Шандрові на порталі дерев’яного храму викарбувані такі слова: «Малював ікони Стефан Теребельський». Тереблянські ікони 18 століття знаходяться зараз у художньому фонді м. Львова, і після реставрації виставлялись на різних виставках під назвою «Тереблянська ікона ХVІІ-ХVІІІ ст.». Зберігаються вони і в архівних сховищах м. Бая-Маре.
У 1919 році Теребля повністю перейшла у православну віру. Було домовлено молитись у церкві почергово, але у 1928 році Чехословацька влада уклала з Ватиканом договір, який зобов’язував повернути церкви і майно греко-католикам.
Після цього православні вірники почали молитися по хатах, влітку, в хорошу погоду, – під великим горіхом або грушею, а добротна мурована церква стояла майже порожньою.
Проте тричі на рік, за згодою греко-католиків, на Святу неділю,  весняне мале свято Микулки (22 травня) і св. Миколи (19 грудня) селяни молилися в храмі.
Стара дерев’яна церква доживала свій вік. Врешті, залишився лишень кам’яний фундамент. У 1945 році, з приходом Радянської влади, почався тиск на греко-католицьку церкву. Храм було закрито і передано під державний контроль. Усе майно в ньому зберігалося недоторканим – люди боялися щось брати без дозволу.
…Влітку 1958 р. місцева влада передала церкву на колгоспний баланс, – згадує Степан Чопик-Микунда. У колгоспних садах був великий урожай яблук, і церкву почали використовувати як складське приміщення. Спочатку  для яблук, а потім – для мінеральних добрив та інсектицидів, зокрема ДУСТу…
Враз селом пішла чутка, що церква аварійна. Проте в цьому крився підступний задум, який розгадали знаючі люди й усіма силами намагались врятувати культову споруду. Тому на фасаді вежі було прибито чавунну плиту з надписом: «Церква св. Миколи. Пам’ятка архітектури, 1812 р. Охороняється законом». Проте одного дня 1964 р. вона кудись зникла, і церква була знята з реєстру архівних пам’яток. Спочатку «в розход» на металобрухт – мали піти три дзвони. Проте втрутився архімандрит Веніамін, і їх дозволили перенести. Правда, два з них виявились пошкодженими – можливо, хтось це зробив навмисно.
Автор цих рядків пригадує і сонячні весняні  дні – з 10 по 25 (28) квітня, коли  відбувалося варварське знищення святині: «Привезли гусеничний трактор-бульдозер «Челябінець – С-100»… Розпочали з того, що на подвір’ї зрівняли всі могили, надгробні камені залізними гусеницями були втоптані в землю. Робітників доставили з інших районів, хто вони – невідомо. Стали з даху зривати цинкову бляху… На вежу було закинуто сталевий трос і трактор, рвонувши, зірвав дерев’яну конструкцію, яка впала на землю із залізним хрестом. Інші зривали кам’яну підлогу. Старожили казали, що під нею знаходиться могила-склеп, де похований священик о. Георгій Петрицький. Під самий вечір один із робітників провалився у яму і так сильно перелякався, що більше не хотів працювати. Склеп виявився з правого боку, неподалік бічних дверей. По селу блискавично рознеслася чутка про знайденого монаха. Я жив неподалік, теж прибіг…
Знести «аварійну» церкву виявилось непростою справою (наші предки будували на совість). Тож на підмогу прибув ще один «Челябінець» і вдвох тросами вони розтягли товсті стіни, склепіння впало. За два тижні церква була знесена, вона перетворилася на купу каміння із штукатуркою».
Така ж сумна доля спіткала й церковну фару, що стояла через дорогу, збудовану у 1818-1821 рр.: навесні колгоспна будівельна бригада розібрала дахові конструкції, а кам’яні стіни зніс радгоспний екскаватор «Беларусь».
Цю частину  нарису Степан Чопик-Микунда завершує повчальним висновком: подібне не  повинно повторитись. «Треба молитись, просити у Всевишнього, щоб кожній людині, якої б віри вона не була, дав світлий розум, силу творити лише добро і це добро було насінням правди на віки вічні».
Вірний своєму правилу – віднайти і донести до читача максимум інформації, автор доповнює основну лінію оповіді своєрідним післясловом – про впорядкування могили о. Георгія Петрицького з допомогою настоятеля буштинського греко-католицького храму о. Ярослава (Апацького) та громади. Йому вдалося відшукати цінні відомості про життя о. Георгія та зініційоване ним будівництво греко-католицького храму в с. Теребля. Для вдумливого читача становитиме інтерес й список тереблянських  парохів, починаючи з 1485 р. по 1917-ий. А також – короткі біографічні нариси про єпископів мукачівської греко-католицької єпархії – Михаїла Еммануїла Ольшавського, Андрія Бачинського, Іоанна  Брадача, Михайла Брадача, Йосипа де Камелі та інших.
… Людина, озброєна знаннями про минувшину, зіркіше вдивляється в майбутнє і намагається уникнути помилок, допущених попередниками. Чимало корисних уроків можна взяти і з документальної розповіді Степана Чопика-Микунди, яка вчить нас діяльної любові до своєї малої батьківщини, бережного ставлення до духовної і матеріальної культури предків. 
Ганна Макаренко.

Читайте також:
Коментарі:
Додати коментар
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Тячеві

вологість:

тиск:

вітер:

Оголошення
Приходьте на музичну виставу «Наталка-Полтавка»
Приходьте на музичну виставу  «Наталка-Полтавка»18 квітня на сцені районного будинку культури актори Закарпатського обласного театру драми та комедії покажуть музичне дійство (без антракту) «Наталка-Полтавка».

Завітайте на свято!
У середу, 9 січня, на площі Поштовій м. Тячів відбудеться районний огляд-конкурс «Вертеп-2019». 


Коли і де відбудеться колядницький фестиваль?
З 10 січня розпочнеться традиційний районний  фестиваль колядок серед дітей «Віфлеємська зірочка», який проводиться за сприяння народного депутата України Василя Петьовки.