Офіційний сайт
Тячівської районної
газети "Дружба"
» » » » Книга, що повертає до витоків

Книга, що повертає до витоків

15:41, 14.01.19
239
Культура
Ім’я Івана Васильовича Хланти, відомого фольклориста, літературознавця, бібліографа, Заслуженого діяча мистецтв України, доктора мистецтвознавства, академіка Академії наук вищої освіти України, автора понад сотні книжок, тісно пов’язане і з Тячівщиною. Адже відпрацювавши після закінчення УжДУ вчителем української мови й літератури в м. Костянтинівка на Донеччині й відслуживши в армії, Іван Хланта продовжив учителювати в нашому районі – в селі Лази, а з 1966 по 1970-ий роки – очолював педколектив Біловарської восьмирічки, де організував кабінетну систему навчання й здобув щиру повагу серед сільської громади винятковим педагогічним хистом, високою людяністю й інтелігентністю. Тож і нам, тячівцям, належить  пишатися творчими й науковими здобутками Івана Васильовича, котрий полишив яскравий слід у освітянському житті району. Напевно, увагу багатьох вже привернуло нове авторське видання фольклориста «Моє Копашново». 


З історичного літопису
Це своєрідна данина любові автора до його малої батьківщини – рідного села, де народився в трудолюбивій і набожній селянській родині й з молоком матері вбирав рідне слово, пісні, легенди й казки, якими оповитий цей чарівний, неповторний край. Зібрані під однією обкладинкою історико-етнографічні, фольклорні статті й матеріали дають читачеві достовірне уявлення про минуле й сучасне Копашнова та творців його славної історії – мудрих, талановитих і майстровитих людей. За задумом автора «видання поповнить українську скарбницю духовності, щоб ми знали свою землю та її мову, свій рід, його історію, місію і вагу у  світовій цивілізації, щоб ми усвідомлювали, яким величезним і світлим багатством, створеним попередніми поколіннями, володіємо».
Розповідь про рідне село Іван Хланта подає в контексті історії Закарпаття, починаючи з ІХ-Х століть, коли воно входило до складу Болгарського царства. Автор виокремлює ряд важливих дат, пов’язаних із спорудженням Хустського замку (1090), здобуттям його ордою Батия (1241), періодом (1303 і наступні), коли Хустський замок був основним захисником міст і соляних копалень Марамороша й під час останньої навали татарської орди у 1717 р. гарнізон Хустського замку разом з марамороським народним ополченням оточили ординців у вузькій гірській ущелині й повністю розгромили зайд-завойовників.
Що ж до самого Копашнова, то згідно з переписом 1806 р. воно було повністю греко-католицьким і нараховувало 374 мешканців. Хронічні злидні були поштовхом до еміграції сельчан, як і інших краян, до Америки, яка з 1880-х років набула масового характеру. Період 1900-1914 рр. розпочався посиленням угорського тиску. Тож на початку ХХ ст. в краї активізувався національно-визвольний рух. «Гучний резонанс викликали марамарош-сігетські процеси 1904, 1906, 1913-1914 рр. у м. Сигот (нині територія Румунії). Серед тих, що перейшли з греко-католицької віри у православ’я, через що були звинувачені у державній зраді, були й мешканці Копашнова, зокрема, дід І.В.Хланти по материній лінії Іван Молнар.
«Кажуть, що в Копашнові на попівській фарі його так побили, що не міг своїми ногами прийти додому. Його привезли на возі, і через п’ять тижнів він помер. Мав всього 54 роки», – пише автор.
Напевно, читачеві буде цікаво довідатись і про інші маловідомі події на переломних етапах історії краю. Зокрема, про те, що 19 серпня 1943 року на полонину Менчул біля с. Драгово на Хустщині десантувалася група радянських розвідників, і в районі розпочалася організація підпілля та партизанського руху. Внаслідок у квітні 1944-го перед військовим трибуналом у тому ж Сигеті постало 200 «хустських партизан», 33 з яких були засуджені до розстрілу, в т.ч. й уродженець Копашнова Василь Чижмар.
Коли ж 24 жовтня 1944 р. війська 4-го Українського фронту ввійшли на територію Хустщини, польові військкомати насильно забирали й «добровольців», у яких було по четверо малолітніх дітей та вагітні дружини. Військової справи новобранців не вчили – посилали на вірну смерть з напуттям: «Аружіє добыть в бою!».
Не потребують коментарів списки тих, хто брав участь у другій світовій війні, був закатований у концтаборах, пропав безвісти, загинув у боях на території Польщі, Чехословаччини… У них – імена 66 вихідців з села, які поклали на олтар свободи своє життя.
Повоєнний період змальований І.В.Хлантою похмурими, гнітючими барвами: свавілля примусової колективізації, безправ’я безпаспортних селян, доноси, репресії, голодомори, злидні…
До всього, на присілку Поляна (як і по всьому Закарпаттю), почалася суцільна вирубка лісів, що принесло багато шкоди селу.
У пісні – душа народу
... Напевно, жоден інший вид творчості не здатен так тонко передати людські емоції, як  пісні і вірші. Зокрема, почуття, навіяні трепетним ставленням до наймилішої в світі рідної землі. Тож закономірно, що поетично-пісенному зізнанню І.Хланти в любові до Копашнова відведено окремий розділ. Адже, як зазначає упорядник, про Копашново складено немало співанок та віршів, які підносять силу духу, «щоб ми могли впевнено стояти на своїй землі, яку протягом тривалого часу намагалися висмикнути у нас з-під ніг, вручаючи нам чужі прапори».
Знайомлячись із вміщеними тут коломийковими дворяддями, вкотре переконуєшся, наскільки це унікальний народнопісенний жанр. Адже так багато вміщають у собі – й золото мудрості, і правду почуттів, і шарм добродушного гумору. Ось хоча б:
«Гори мої, сині гори, між ними долини,
В туй долині Копашново цвіте, як калина».
Або ж:
«Копашново усі люблять, що мало у лузі,
Такі в ньому дівки файні, як червені ружі».
Можливо, приємною несподіванкою для багатьох стане пісня «До Копашнова, отчого краю», на слова Івана Хланти, котрий постає тонким ліриком, що черпає натхнення й наснагу в незрадливій любові до одного з найкрасивіших і найдавніших сіл Закарпаття.
Про топоніми, прізвища й імена
Намагаючись подати портрет Копашнова в  усій його повноті, автор знайомить читача з дослідницькими набутками, що стосуються місцевих копашнівських топонімів.
У вступі до розділу «Урочища (топоніми) с. Копашнова» Іван Хланта зазначає: «Топоніми мають велике значення як специфічні пам’ятки мови, історії народу, його культури, зберігають його архаїчні риси, втрачені мовою. Є безліч прикладів, коли сама тільки назва якоїсь місцини чи поселення допомагали дослідникам робити важливі історичні відкриття».
Перелік урочищ, до речі, доволі промовистий. Тут, зокрема, є «Антравай», з поясненням: кажуть, що якийсь чоловік був у Франції. Приїхавши додому, свою ділянку назвав «Антравай», що одзначає «до праці, до роботи». «Зарва» – кінцеве поле, обрив, «Минчелик» – невелика гора, подібна до гори «Менчул»…
Подано в книзі й етимологію копашнівських прізвищ, на підставі словника П.Чучки «Прізвища закарпатських українців: Історико-етимологічний словник». Тож носії цілого ряду прізвищ можуть довідатися про зміст слова, від якого вони походять, та з якої мови запозичене.
Скажімо, прізвище Кушнір походить від роду занять: кушнір – майстер з вичинки хутра і пошиття хутрових виробів, Лехман – походить від давньоверхньонімецького, в перекладі «найманець», «васал».
Багато хто, напевно, зазирне з цікавістю й у розділ «Імена», де подано трактування чоловічих  й жіночих імен, що здавна побутують на Закарпатті, в т.ч. в Копашнові.
Важливим інформативним доповненням розповіді про село, його людей та історію є вміщені тут публікації зі ЗМІ («Новини Закарпаття», «Срібна Земля-фест», «Старий Замок»).
Окреслено у виданні й сільську інфраструктуру з такими важливими складовими, як заклади культури та освіти. Не без гордості пише І.Хланта про літературно-мистецький музей, що діє в стінах Копашнівської школи, створений з власної ініціативи за підтримки дирекції та педколективу. Основний мотив, яким керувалися при цьому, той, що рідна культура повинна бути для нас перепусткою у майбутні тисячоліття. І необхідно зробити  все для того, аби світ дивився на нас, як на окрему потужну українську націю з багатющою культурою.
Змальовуючи життя рідного села в різні періоди, автор відстежує розвиток прогресу в багатьох сферах, в т.ч. й медицині та ветеринарії. При цьому не забуває віддати належне цілителям, які допомагали людям й худобі на основі народних знань. Ці знання не можна списувати з рахунку й зараз, тож читач може почерпнути немало корисного, зокрема, коли йдеться про лікувальні властивості рослин, тваринних жирів і навіть харчові дієти.
Набожність – в основі моралі
В оповіді про «село священиків», яке дало світові понад 120 (!) священнослужителів та 60 монахів і черниць, особливе місце відведено церкві. Найперше, Покровському храму, спорудженому у 1930 р. на пожертви селян.
В абзаці, присвяченому «устам храму» – дзвонам, автор відтворює цікаві факти про силу колокольного дзвону, яка вбиває віруси в радіусі декількох кілометрів, залежно від потужності дзвону.
Сумна доля спіткала греко-католицьку церкву Різдва Пресвятої Богородиці, по-варварськи знищену у 1981 році. На її місці було зведено православну, попри те, що вже два православні храми в Копашнові були. Випадок – типовий для 80-их…
У 1960-му був підданий більшовицькій анафемі Свято Іанно-Богословський жіночий монастир. І лишень у 1992-му для нього настала доба відродження, коли свята обитель почала відбудовуватися і оживати Богослужіннями. На сьогодні це духовна перлина Хустщини, яка приваблює вірників зблизька й здалека.
Рясний колорит звичаєвий
Про те, що автору поталанило народитися й зростати в середовищі мудрих й талановитих людей, свідчить розділ «Матеріальна культура краю». Адже його земляки споконвіку зналися не лишень на землеробстві й скотарстві, а й на виробах з дерева, кераміці, ковальстві, прядінні й ткацтві, писанкарстві й будівництві.
«Горяни самі виготовляли одяг, взуття, різноманітні речі домашнього вжитку, які прикрашали барвистими візерунками. Вони намагалися перенести красу навколишньої «карпатської природи на предмети свого побуту», – пише І.В.Хланта.
Мешканці Копашнова, як і всієї України, здавна жили за неписаними законами народної моралі, пісень, казок, легенд, прислів’їв, приказок, звичаїв і обрядів. Найдавніша форма духовної культури – це календарна обрядовість. З досконалим знанням того чи іншого дійства, автор відтворює на сторінках цього розділу  традиції Великого посту, першу оранку, Вербну неділю, Великодну суботу, Великдень, свято Юря, святу Неділю, осінню обрядовість. Любовно, в деталях змальовано й звичаї, пов’язані з сімейною обрядовістю, весіллями. За словами І.Хланти, «копашнівці одружувались за домовленістю. Батьки заздалегідь обирали пару для своєї доньки чи сина. Жителі села майже не розлучалися, і їхні сім’ї були багатодітні й міцні. Найчастіше на весілля батьки дарували наділ землі, а гості приносили все, що знадобиться молодим господарям: полотно, миски, ліжники, крупи. Молодий дарував нареченій найдорожче – квітчасту хустку, це свідчило про палку любов. Горянки берегли подарунок усе життя, і в останню дорогу їх одягали тільки у те вбрання, у якому вони одружувалися».
Колоритні весільні співанки, що виконувались під час обряду, передають широку гаму людських почуттів, пов’язаних з цією знаковою подією – від смутку розставання з ріднею, цімборами («Цімборашко моя люба, ми собі сестриці, Та ми ся дві розійдеме, як вода з криниці»), до пророкування щасливої, чи не дуже, долі для молодої:
Ей, не плач, молодичко,
Не буде ти біда,
Такий у тя чоловічок,
Як дараба хліба».
Із вдячністю – про земляків
Скрупульозна праця, зустрічі, архівні пошуки – все це вгадується за портретними замальовками цілої плеяди копашнівських священнослужителів – о. Іоанна Бабича, о. Михаїла Бабича, о. Василія Бринзея, о. Володимира Бринзея, о. Миколая Бринзея...
Особливі слова, сповнені поваги і захоплення, знаходить автор й для земляків, котрі творчою, натхненною працею проявили свій хист у різних галузях – медицині, освіті, малярстві, літературній творчості. Це сестра І.Хланти Христина Біровець, яка свято вірить у своє призначення – робити добро й не схиляти голови перед неправдою. Це художники Василь Гангур, що вже відійшов у вічність, поливши світові щедрий творчий спадок – сотні картин, пейзажів, натюрмортів, портретів, позначених глибоким, трохи таємничим підтекстом, Михайло Ковач, іконописець Іван Молнар, Василь Хланта та ряд інших.
Заключний розділ книги присвячений усній народній творчості, чудовими зразками якої – піснями, казками, легендами, – здавна славиться Копашново.
Що ж до пісень, то, за словами І.Хланти, вони не стихали ніколи – ні в радісні дні, ані в часи лихоліть. «Чарівні пісні» голосистих співанок, мов квітуча весна, розлого буяли в батьківських оселях, на вечорницях, весіллях».
Найбільше пісень записано автором від Христини Бринзей, Петра Бринзея, Ганни Гелебан, Христини Біровець (Хланти), Ганни Ковач, Ганни Довганич та інших. Важливе місце в пісенному репертуарі знавців фольклору знайшла балада. Від Тихона Молнара І.В.Хланта записав балади «Прийшов Іван до Маріки», «Ей, понад гай далекий», «Та летіла ластівочка», «Ей, у млині два камені».
Казки й пісні – в оригіналі
Наступні сторінки видання безпосередньо знайомлять читача  з оригіналами народних казок («Чи боїться хтось злодія?», «Дарунки груші», «Про приймака»), легендами («Копашново», «Село посеред світу», «Юлин звур», «Чародійники», анекдотами, прислів’ями й приказками, а також замовляннями та народними прикметами. На завершення – дарують читацьку насолоду тексти народних співанок – десь, можливо вже призабуті нами, та які з плином часу аж ніяк не втрачають своєї привабливості, сили емоційного впливу на людські почуття («Та Маріка, біла дівка», «Ой, вийду я на вулицю», «Та я собі полюбила», «Ой, дівчино молоденька»). Є в цьому збірнику й суто копашнівські пісенні твори («В Копашнові серед  села»).
Всі ці духовні обереги єднають нас із минулим рідного народу, доносять красу глибинного закарпатського фольклору, величезний запас думок і емоцій, – безцінне надбання багатьох поколінь для сьогоднішнього і прийдешнього.
Ганна Макаренко.

Читайте також:
Коментарі:
Додати коментар
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Тячеві

вологість:

тиск:

вітер:

Оголошення
Приходьте на музичну виставу «Наталка-Полтавка»
Приходьте на музичну виставу  «Наталка-Полтавка»18 квітня на сцені районного будинку культури актори Закарпатського обласного театру драми та комедії покажуть музичне дійство (без антракту) «Наталка-Полтавка».

Завітайте на свято!
У середу, 9 січня, на площі Поштовій м. Тячів відбудеться районний огляд-конкурс «Вертеп-2019». 


Коли і де відбудеться колядницький фестиваль?
З 10 січня розпочнеться традиційний районний  фестиваль колядок серед дітей «Віфлеємська зірочка», який проводиться за сприяння народного депутата України Василя Петьовки.

В’ячеслав Бігун покаже нові мотиваційні фільми
4 січня, в п’ятницю, відбудеться показ і обговорення у Тячеві нових авторських фільмів вченого-юриста і кінематографіста В’ячеслава Бігуна за участю автора та творців стрічки. Глядачі зможуть переглянути нові фільми автора. Перший – «Моро. Розвідка долі» (док., біографія, історія, війна, 15 хв.). Мирний закарпатець приймає виклик долі захистити Батьківщину в новій європейській війні. Він стає розвідником, випробовуючи себе перед обличчям смерті та ворогів, вимолюючи у Бога не лише життя, але й добру дружину. Піднятися над буденністю теми дозволить поезія, яка доповнює кіноформу автора.