Офіційний сайт
Тячівської районної
газети "Дружба"
» » » » Водяні млини давали тереблянцям надію на хліб

Водяні млини давали тереблянцям надію на хліб

14:48, 09.12.19
300
Культура / Сільське життя / Пам'ять
Ще один цікавий пласт історичного матеріалу з життя рідного села доносить до сучасника у друкованому авторському виданні Степан Іванович Чопик-Микунда під назвою «Водяні млини села Теребля». Вибір цієї теми – не випадковий, адже автору пощастило в дитинстві самому бувати в сільському млині Івана Леви, бачити його роботу й під шум води, що обертала  колесо, слухати казки, бувальщини, легенди з уст селян, що приходили «з мішками, беременами, тайстрами змолоти зерно». А ще, напевно,  далася взнаки майстровитість самого Степана Івановича, а, отже, його, сільського умільця, непідробний інтерес до технічних явищ. Тож у цьому випадку перед ним відкрилася благодатна нива для дослідницьких пошуків в улюбленому руслі, де художній стиль, змалювання подій та фактів поєднуються зі скрупульозно-деталізованим  відтворенням робочих конструкцій та процесів, довкола яких розгортається розповідь.

Та мову про водяні млини, які слугували тереблянцям у різні часи, Степан Чопик-Микунда розпочинає здалеку – з характеристики водних артерій Тячівщини. Зокрема,  стрімкої, з кам’яними перепадами Тереблі, яку люди намагалися використати як дармову силу, що приводить у рух млинові жорна.  
– Тому «починаючи з верхів’я і по течії біля кожного села були малі і великі водяні млини», – пише автор. –  Це у селах Чумальово, Кричово, Колодно, Угля. До сьогодні зберігся водяний млин в Малій Угольці на однойменній річці. 
Зі сторінок скромного новодруку, виконаного поки що на рівні пробного, любительського, довідуємось, що перший млин, який обслуговував два села, – Дулово й Тереблю, – знаходився неподалік земельної межі с. Теребля. Спорудив його єврей Шоломоній Ріхлер, у той час (1790-1800 рр.), коли державний закон не дозволяв біженцям-євреям поселятися і проживати в самій Тереблі, що мала статус містечка, адміністративного центру Тереблянського округу. 
Автор повідає, про те, що млин, побудований Шоломонієм Ріхлером, був добротним, зведеним із дуба, млинне колесо було великим і крутилося цілодобового.
За часів австрійського імператора Йосифа ІІ, коли влада вже дозволяла євреям поселятися в містах і містечках, його батько збудував млин на краю села, на тій же Млиновиці, що протікала по старому руслу Тереблі. Він був досконаліший – не лишень молов зерно, а й під напором води валяв ліжники, звої сукна. Допоміжне колесо крутило ступи, які вибивали у воді сукно для одягу.
– Проте у 1930 р. господарі вирішили виїхати в Аргентину чи Бразилію, – пише С.Чопик-Микунда, – і млин  придбав у власність місцевий житель Іван Лева. На другий млин не знайшовся покупець, і врешті-решт, його стіни розібрали на дрова.
Розділ, присвячений мельнику Івану Петровичу Леві, сприймається як своєрідне оповідання, з цікавим, пригодницьким сюжетом. Відчувається, автор добре знає про що пише, адже виростав неподалік від млина.
– Непрацюючий млин Іван Лева купив доволі дешево, – зазначає С. Чопик-Микунда, – за 11 тисяч чеських крон. Він купив дощатий матеріал і найняв майстра з с. Ганичі, який протягом літа провів ремонт. 
Автор із захопленням, смакуючи деталі, описує хитромудру конструкцію млина, де все прораховано  й передбачено. Ось як виглядає млин у роботі:
«Млинове колесо під напором води оберталося, крутячи веретено. На веретені, всередині, знаходилось ще одне колесо, менше, з  лопатками. Вони  були виготовлені з твердих порід дерева, чіплялись за млинне горизонтальне колесо на вертикальній осі, на якому заходився закріплений жорновий камінь. При обертанні, притискаючи до верхнього нерухомого кам’яного жорна, він розмелював зерно.
Та це ще не все, адже за основним водяним колесом знаходився другий шлюз, при відкритті якого вода падала у валило – великий  цебер, доверху розширений, у якому вода крутиться, й за нею усе, що кинуто сюди з овечої вовни – домоткане сукно, верети, покровці. Вовняна тканина у такий спосіб стає твердішою, збігається і стає витривалішою. 
… З приходом радянської влади млин у Івана Леви не конфіскували – визнали аварійним. Хоча він продовжував працювати і коли треба було змолоти зерно для колгоспу, Мелник, як його прозивали в селі, не відмовлявся.
Нині від цього  млина не зосталося й сліду. У 1970-ті роки внуки розібрали його, дерево порубали на дрова, а каміння з глиною вивезли до річки. Зберігся він лишень на чорно-білій фотографії, зробленій угорським очевидцем у 1942 році. Адже на території села була розквартирована мадярська військова частина, і гонведи часто ходили повз вулицю та через місток-кладку (бирь). 
Знайомлячись із розділом, присвяченим  тереблянцю Михайлові Миколайовичу Салейчуку, мимоволі проймаєшся гордістю за талановитих земляків, які, не маючи спеціальної освіти, з інженерним хистом творили справжні рукотворні дива, що вражали  функціональністю, красою і витонченістю.
Виходець із багатодітної родини, маючи за плечима лишень чотири класи народної школи, він не лишень самотужки збудував   на власній землі водяний млин, до якого почали возити зерно з усієї Тереблянської долини, а й зводив дерев’яні церкви у селі Лопушне на Міжгірщині, у Вільшанах і Шандрові (Олександрівці), у рідній Тереблі, Вільхівці-Лазах і Тячівці.  З його ж допомогою було перевезено стару церкву з Нижнього Селища у м. Бланско (Чехія). А ще він  з бригадою будував дерев’яний міст для вузькоколійки через річку Тересву (на фото).
В процесі усуспільнення водяний млин Салейчука було вирішено «відчужити», і в кінці червня 1949 року на його подвір’ї зібралися колгоспники, дружинники й, навіть, працівники міліції – з автоматами. Як не дивно, серед тих, хто прийшов його «розкуркулювати», були й близькі родичі, яким не раз вділяв зі своїх запасів кукурудзяного борошна, аби не померли з голоду. А також знайомі сільські люди, з якими ріс, ходив на вечорниці… Але між ними пролягла прірва, бо вони стали комуністами. Почався справжній погром. «Черепицю кидали на землю так, щоб вона кололась і більше не була придатною»... 
Та майстер-самородок не здавався – у 1956-1957 рр. Михайло разом з сином Юлієм на вцілілому млиновому каналі збудували невелику електростанцію, і всі сусіди йшли дивитися на це «електричне чудо». А щоб не зостатися на схил літ без копійки (бо пенсії т.зв. куркулям держава не виплачувала), Салейчук взявся виготовляти в домашній кузні металеві кухонні плити (шпори) з духовкою, які користувались неабияким попитом серед місцевого люду. Світлий розум і працьовиті руки забезпечили йому безбідну старість.
Ще один водяний млин «трудився» на обійсті Юрія Петровича Несуха (Юри Царьового). Його біографія складалася непросто: був мобілізований до угорського війська і відправлений на східний фронт, на територію Польщі. Потрапив у  російський полон, у військовий табір на території Воронезької губернії, звідки повернувся у 1922 році. У 1926-му його обирають сільським бировом, водночас він господарює на великому власному ґаздівстві. Разом з братом Іваном збудував водяний млин, яким користувалися не тільки тереблянці. Та у 1949-му році «добровільно-примусово» віддав його новоствореному колгоспу, разом з кіньми, волами, сотнею овець, п’ятьма коровами, яблуневими садами.
До виходу на пенсію, працював помічником зав. ферми та комірником. Помер у 1980 р., у 93-річному віці.
Знаним у селі мельником був і  Михайло Васильович Ірговцій (1904-1984 рр.), уродженець Дулова. Він працював у млині згаданого Юрія Несуха і тут же проживав.
У 1940-му році, коли в краї хазяйнувала угорська влада, не скорився волі жандарма й, у відповідь на образу, вдарив його в обличчя. Щоб уникнути розправи, вирішив втікати у СРСР, та був засуджений за перехід кордону на три роки позбавлення волі. Пройшовши крізь табори ГУЛАГу, й уже амністованим, стає  стрілком у Чехословацькому батальйоні генерала Л. Свободи. З боями пройшов усю Україну, Польщу, дійшов до кордонів Чехії. За мужність і відвагу удостоєний ряду орденів і медалей, а після визволення Дуклінського перевалу  – найвищим орденом Чехії й навічно зарахований  Чехословацьким легіонером.
В період колективізації вступив до колгоспу, і водяний млин, де працював мірошником, перемелював й колгоспне зерно, поза чергою.
Проте поступово вода в потічку  міліла, й уже не могла крутити колесо, і млин перестав працювати.
Згадав автор добрим словом у своїй дослідницькій праці і Василя Юрійовича Даруду, умілорукого теслю, який зводив для односельців хати, хліви, а також першу монастирську церкву на горі Тяпиш та православну дерев’яну церкву св. Пророка Іллі в с. Бедевля. Коли ж майстри споруджували водяне колесо і все інше причандалля для млина, він зі своїми помічниками встигав за цей час звести акуратне приміщення для нього. У 1929 році виїхав з сім’єю в Канаду. 
П’ятий тереблянський млин на Млиновиці належав Юрію Худану, що мав прозвисько Юркош. За переказами,   збудував його батько  з допомогою родича Василя Худана. Згодом будівлю прибрав до рук колгосп, у якому трудився і Юрій.
Заключний розділ «самвидаву» Степана Чопика-Микунди – це своєрідний сюрприз для читача, якого хвилюють події сивих віків.  Адже зовсім несподівано автор торкається історії Заневського монастиря (що дійшла до нас в усних переказах), повз який протікала річка Теребля (частина води з перегородженого русла), яку ченці використовували для роботи двох водяних млинів. В одному перемелювали зерно, а також сіль для виготовлення військового пороху, другий служив для виготовлення… паперу. У 1499 році такі млини появилися в Чехії, і технологію паперовиробництва монахи «принесли» під гору Занівку, де велося переписування релігійних книжок церковнослов’янською мовою. Папір виготовляли з конопляного та льняного ганчір’я, яке замочували в чанах на кілька днів. Автор детально описує цей процес, у результаті якого народжувались гладенькі,  білі листи паперу, придатні для писання. Промисел був вигідний, адже папір цінувався, тому секрет його виготовлення тримався у таємниці.
Насамкінець С.Чопик-Микунда робить слушне припущення: можливо, водяні млини в чоловічому монастирі й були першими на всій Тереблянській долині, а всі інші – талановито скопійованими нашими мудрими предками...
Ганна Макаренко.


Читайте також:
Коментарі:
Додати коментар
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Тячеві

вологість:

тиск:

вітер:

Оголошення
Передплата на «Дружбу» на 2020 рік розпочалася
Шановні читачі нашого сайту! Ми вдячні вам за вашу незмінну підтримку, за ваші лайки і перепости на наші публікації! Сподіваємося, що ви підтримаєте і паперовий варіант газети, передплативши її у своєму поштовому відділенні.



Відбудеться «День кар’єри»
З метою профілактики безробіття серед молоді, надання всебічної і актуальної інформації про професії, які користуються попитом на сучасному ринку праці, ознайомлення з послугами служби зайнятості Тячівський районний центр зайнятості організовує «День кар’єри».
Захід відбудеться 24 жовтня 2019 року в м. Тячів на площі Поштовій, початок о 12.00 год.
Тячівський районний центр зайнятості.

Сигнали оповіщення будуть навчальними
Управління цивільного захисту Закарпатської обласної державної адміністрації повідомляє, що 16-17 жовтня 2019 року проводитиметься комплексна перевірка загальнодержавної та територіальної автоматизованої системи централізованого оповіщення із залученням всіх засобів доведення інформації  (електричні сирени, гучномовці, а також електричні сирени системи «Павіан»). Звертаємося до усіх мешканців району та гостей з проханням зберігати спокій та пам’ятати, що всі сигнали, котрі будуть передаватися в цей період в ефірі дротового радіомовлення та через гучномовці, розміщені у місцях масового перебування людей (вокзали, школи, місця громадського відпочинку), а також сигнали електросирен, розміщених на території підприємств та організацій, є навчальними.


128 бригада запрошує на екскурсію
128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада запрошує усіх бажаючих відвідати захід «День відкритих дверей», який відбудеться 20 серпня 2019 року о 10 годині за адресою: м. Мукачево, вул. Зріні Ілони, 153. Під час заходу будуть показані нові зразки озброєння, повсякденна діяльність військової частини. Також буде проведена екскурсія в музеї бойової слави бригади, де відвідувачі ознайомляться з цікавою історією створення та бойовим шляхом славетної бригади.
Тячівський РВК.

Продається будинок
Продається приватизований будинок в с. Нересниця, є земельна ділянка 15 сотин. Тел: 098 771 5588. Міша.