Офіційний сайт
Тячівської районної
газети "Дружба"
» » » » Книга спогадів – з-під пера заслуженого лікаря України

Книга спогадів – з-під пера заслуженого лікаря України

10:09, 24.08.20
388
Культура
За неповних два роки з часу свого створення Фейсбук-група «Історія медицини Тячівщини на тлі краю та країни загалом» встигла донести до широкого загалу чималий обсяг інформації, «познайомити» з багатьма непересічними людьми, з їх неповторними біографіями та досягненнями, що часто стосуються не лишень суто професійної сфери. 


Саме в такий спосіб користувачі довідалися, що на тихій райцентрівській вулиці нині проживає заслужений лікар України, яка розпочинала свій професійний шлях у Тересвянській дільничній лікарні, автор біографічної книги спогадів «На життєвих перехрестях» Марія Петрівна  Кравчук-Тіводар. Ця книга зійшла з поліграфічного конвеєру у 2019 році в Ужгородському ТОВ «РІК-У», як зазначено у виданні «з благословення  протоієрея Василія Челленяка Тячівської Свято-Покровської православної церкви». На її вихід у світ модератор спільноти Ярослав Одовічук відгукнувся інформацією про зміст видання та враження від книги, не позбавлені «сентиментів». А перегорнувши останню сторінку, «багато про що задумався, багато чого переоцінив, дещо зрозумів». Саме такий вплив справляє на читача мудра й глибока авторська розповідь, попри те, що адресувалася вона насамперед найближчим, найріднішим людям – дітям, онукам, правнукам (про це засвідчує й невеличкий наклад – 100 примірників). А все тому, що в ній віддзеркалюються переломні моменти в історії країни, випробування, які випали на долю багатьох, – затьмарене війною дитинство, евакуація, голодні й холодні післявоєнні роки, освоєння цілини… Тому-то автори передмови Світлана П’ясецька-Устич та Сергій Устич образно визначили жанр книги, як «автопортрет в інтер’єрі епохи». …Як  зізнається М.П.Тіводар, на Тячівщині вона опинилася через круті віражі долі. А народилася  в родині військового, тож до війни родина проживала в Молдавії, звідки разом з іншими сім’ями були евакуйовані до Сталінграду (зараз Волгоград). Після війни, коли батько повернувся з фронту, Кравчуки перебралися в село Миньківці на Житомирщині, на татову малу батьківщину. Саме батькові, якого безмежно любила, авторка присвячує першу оповідь-замальовку «Усім завдячую йому». 
Вона пригадує: коли татові загрожувала догана по партійній лінії через те, що селяни не в змозі були придбати облігації, тобто здати гроші, він усі кошти, придбані за продану перед тим хату, заклав за односельців, аби їх не заганяли в підвал, де вони змушені були стояти до ранку, по коліна в холодній воді, а тоді йти десь шукати гроші. Той вчинок став для дівчини гарним уроком: вона впродовж усього життя демонструє зразок безкорисливого служіння людям, відмовляючись від «подяк», «подарунків» і «гонорарів» за свою працю.
З наступних сторінок постають жахіття голодомору, про які дівчинка дізналася з розповідей батьків та тітки Насті, котра у 1932-му залишилася вдовою з трьома дітками на руках. Активісти цього геноциду забрали все, залишивши три відра картоплі і глечик пшениці. Корову також вивели з хліва.
На обличчях і тілах дівчаток від голоду з’явилися набряки. Через місяць вони померли у віці 6-ти та 8-ми років. 
З низки спогадів, об’єднаних у розділ «Студентські роки», довідуємося, як наполегливість і здібності допомагали дівчині засвоювати граніт науки й водночас набувати практичного досвіду, підробляючи медичною сестрою.
Не  обділена творчим даром, авторка настільки майстерно відтворює епізоди цього періоду, що вони нічим не поступаються художній белетристиці. Є тут і драматичні моменти, пов’язані з першими навчальними труднощами, коли її професійна доля залежала від щасливого збігу обставин. А спогад про немовля, яке вона практично повернула з того світу штучним диханням, таки вартий гостросюжетного твору. 
Перші успіхи й помилки, що коштували безсонних ночей і душевного трепету, взаємовиручка, що панувала у веселому студентському гурті, безшабашність молодості,  що вміла протиставляти схоластичним догмам і бездушності живі почуття й товариську солідарність, – про все це Марія Петрівна пише з ніжністю й ностальгією за відшумілими літами.
Немалий інтерес для місцевого читача, напевно, становитиме розділ «Тересва», в якому йдеться про чи не найвідповідальніший, стартовий етап професійного становлення лікаря-педіатра. На той час Марія Петрівна вже була заміжньою і чекала дитину, яку народила через кілька тижнів після приїзду. «Декретна відпустка пролетіла швидко (2 місяці), і я вийшла на роботу, – пише авторка, –  бігаючи через кожні три години годувати немовля. Роботу свою я полюбила одразу…». 
Бойове хрещення їй судилося особливе і могло мати серйозні наслідки. Адже рятувати від травматичного болю випало помічника французького посла в Україні. Та, замість очікуваної догани, закінчилося милим «мерсі» від колишнього пацієнта, французькими парфумами і грамотою-подякою на адресу лікарні.
Сторінки розділу доносять до читача напругу  нелегких буднів медика, який відчуває грандіозну відповідальність, ведучи неустанну боротьбу за життя і здоров’я дитини. Серце лікаря виповнює безмір  жалю, коли він нічим не може зарадити недужій людині. Такі випадки залишають на серці болючі рубці і впродовж усього життя нагадують про себе. Про один із них йдеться у розповіді «Полонез Огінського», в центрі якого безнадійно хвора на хронічний  гломерулонефрит і  полікістоз нирок дівчинка. «Душа в неї була херувимська, – пише авторка. – А сама вона була казковою принцесою – з  кучерявим русявим волоссям, великими, гарними очима. «Був травень, цвіли бузок, нарциси, яскраво світило сонечко, вирувало життя. Дівчинка попросила посадити її біля  вікна і промовила: «Сонечко, дерева, пташки, все навкруги залишиться, лише мене не стане»…Вона підняла голівку, струсила кучерями і сказала: «Андрійку, включи Огінського…». Це був її найулюбленіший музичний твір. Ще полонез не закінчився, як вона глибоко вдихнула повітря і покинула нас…». 
Подальшу лінію долі Марії Тіводар відстежує розділ «Калинівка», найоб’ємніший з-поміж усіх, адже саме роки, проведені в Калинівці, були найпродуктивнішими в її лікарській практиці. Завідуючи дитячим відділенням, за відгуками підлеглих «не давала нікому дихнути», була надзвичайно вимогливою. Згодом доля «перетягла» її у відділ охорони здоров’я. Проте процес лікування приваблював більше – тут результати праці були очевидними. Тому авторка знову і знову пригадує пережите в запеклому протистоянні із дитячими недугами. Через роки й десятиліття долинає до неї людська вдячність й заходиться серце від радості, що безпорадні, майже приречені малюки, яких вона вирвала з виснажливого полону хвороб, нині – успішні професіонали, щасливі матері й татусі, чиї донечки нерідко носять її ім’я – своєї спасительки.
На жаль, не оминула Марію Тіводар гірка чаша прикрощів, якими вона ділиться з читачем у автобіографічному виданні. Адже працюючи в Калинівській показовій лікарні, затратила немало сил, здоров’я і часу, аби її належно оснастити, аж до дзеркальної стінки, роздобутої через… обком компартії України. А коли приїхали сюди через 15 років, виявила, що немає тут ні дитячої консультації, ні самого відділення – все зійшло на нуль… Тож після візиту в цей заклад, де пройшли її найкращі трудові роки, довго не могла заспокоїтися.
«Доля жонглювала мною двічі, – розповідає Марія Петрівна, – двічі я виїжджала і двічі поверталася на Закарпаття».
Розділ, присвячений «тячівському періоду» – це знов-таки спогади, густо помережані роздумами про доброту, роль сім’ї у вихованні дитини, культуру спілкування, повагу до батьків, байдужість, лікарську етику, християнську мораль, любов до тварин… В сукупності – це своєрідний моральний кодекс авторки, її настановче, заповітне слово нащадкам про те, чим, насамперед, потрібно керуватися в житті, до чого прагнути і який духовний капітал нагромаджувати.
Комусь такий виклад думок може здатися надто пафосним, проте, видається, така дидактична проза нині дуже на часі, коли духовні цінності різко втрачають вагу перед матеріальними благами.
Завершальним акордом книги є замальовка «Моє багатство». Для Марії Тіводар – це її діти Людмила і Алла, онуки Коля, Міша, Саша, яким вона читала казочки, допомагала писати твори, розвивати природні нахили до музики, хореографії…Вже й правнуками пишається їхній славний рід. І до всіх Марія Петрівна  прагне донести промені доброти, мудрості й сердечності, якими  наснажена й книга її  спогадів про прожите і пережите.
Ганна Макаренко.
Читайте також:
Коментарі:
Аватар
Яррі Одл 26 серпня 2020 08:48
  • Подобається
  • 0
Щира вам, Маріє Петрівно, наша подяка та шана за ваш непересічний вклад в медицину Тячівщини та країни загалом. Захоплюємось вашою активністю. Хай Господь і надалі оберігає і кріпить вас, Маріє Петрівно, в здоров’ї і благополуччі на многії літа! Очікуємо вашого 85-річного ювілею! Маємо надію побачити з цієї нагоди на шпальтах «Дружби» ваше розгорнуте інтерв'ю. Також сподіваємося на публікацію ваших нових оповідань (а ми знаємо, що вони вже готові).

Додати коментар
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Тячеві

вологість:

тиск:

вітер:

Оголошення
Розроляється детальний план
Розробляється Детальний план території з метою визначення функціонального призначення земельних ділянок частини вул.Головна, в с.Вонігово, Тячівського району, Закарпатської області.
Громадські слухання відбудуться 12.10.2020  року о 10.00 в приміщенні Вонігівської сільської ради.

Розробляється проект
Розробляється «Детальний план території для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд по  вул. Покровська, 14 в с.Крива, Тячівського району,  Закарпатської області.»
Громадські слухання відбудуться   21.09.2020  року 0 10.00  в приміщенні Кривської сільської ради.