Офіційний сайт
Тячівської районної
газети "Дружба"
» » » » Про рідні Калини – з любов’ю

Про рідні Калини – з любов’ю

11:33, 11.01.21
645
Культура / Сільське життя
Готуючи до друку книгу «Історія освіти та школи у закарпатському селі Калини», автори розділів І.В.Стойка, Г.Ю.Стойка, В.Ф.Бойчук та Н.І.Меклеш з різних джерел почерпнули чимало інформації, що дозволила змалювати процес розвитку шкільної освіти в загальному контексті історії села Калини. Тобто окремі розділи видання виразно відтворюють фрагменти історичного літопису цього мальовничого гірського села у верхів’ї басейну річки Тересва.
З огляду на те, що вони містять багато цікавих фактів та епізодів, які засвідчують загальні тенденції в історії розвитку Закарпаття, напевно, становитимуть інтерес для широкого читацького загалу. Тому й адресуємо нині кілька запитань одному з авторів книги – педагогу-пенсіонеру Г.Ю.Стойці з тим, аби донести до читача найхарактерніші епізоди з історичної минувшини села.


У чарівному куточку Карпат
– Ганно Юріївно, мабуть, Вас, історика за фахом з солідним стажем роботи на педагогічній ниві, спонукав до пошукової й упорядницької праці над книгою, насамперед, професійний інтерес. Тому саме Вам випало потрудитись над вступними розділами книги, в яких відслідковано природно-географічну характеристику, соціально-економічний та культурний розвиток села на початковому етапі. Отже, чим могла принадити першопоселенців місцина, де розкинулося ваше рідне село?
– Калини, без перебільшення, розташовані в одному з найкрасивіших куточків східної частини Українських Карпат, у мальовничій долині синьоокої красуні – річки Тересва. Село – наче в обрамленні  невеликих гір, що мають характерні назви – Плеша, Клива, Качулка, Мигора, Климбак, Погарь. Природа тут напрочуд розмаїта – це і поля, й гори, і річки, потічки, сади, ліси…
– Можливо, збереглися артефакти або історичні відомості, які промовляють про вік села Калини?
– Археологічні дані свідчать про те, що територія села була заселена ще в період доби пізньої бронзи (кінець другого тисячоліття до нашої ери. Тут було знайдено скарби цього періоду – мечі, бойові чекан-молоти, ґудзики, сокири та інші речі. А перша письмова згадка про Калини відноситься до початку ХV ст.: у Мараморошській грамоті від 6 листопада 1405 року зазначено, що постановою угорського короля Жигмунда (Сигізмунд І Люксембург (1368-1437) село Калини зареєстровано до складу своїх поселень. В іншій королівській грамоті від 1410 р. зазначалося, що король Сигізмунд подарував Калини разом з іншими селами Тересвянської долини своєму наближеному Вінце (родина Вінц – відома румунська дворянська сім’я в Марамороші. 
Легенди розповідають 
про Калину
– Напевно, існує кілька припущень щодо походження назви села Калини?
– Тутешня  місцевість в глибоку давнину була вкрита густими чагарниками, серед яких, можливо, було немало кущів калини, з якою дехто й пов’язує топографічну назву поселення. Водночас існує кілька легенд, у центрі яких – дівчина Калина та опришки. Одну з них, найменш відому, мені переказав у 2015 році сільський старожил Василь  Поляк. У ній ідеться про  Ковцина– старшого опришка в Калинах, який разом з Олексою Довбушем і Пинтею ходили по навколишніх горах і долах, забирали в багатіїв золото і цінності, приносили їх на гору   Плешу й закопували в печері. І була в тих опришків дівчина Калина, яка готувала їм їсти та прала одяг. Але настав час, коли опришки змушені були тікати з нашої долини. Проте взяти з собою дівчину вони не могли і вирішили замурувати її в печері, повній золота, в урочищі Плитовата, на горі Плеші, забезпечивши її всілякою їжею та водою на довгі роки, щоб вона те золото охороняла. Старі люди говорили, що гроші горять кожні сім років на Різдвяний святий вечір.  Мій дідо, – розповідав   Василь Поляк, – мамин няньо, пішов на те місце, де горіли гроші на Свят-вечір, і поклав знак. А наступного дня разом з цімбором Фіцаєм пішли добувати скарби. Копали день, копали два і  дійшли до величезної плити. А її ні розбити, ні посунути не можна. Вони порадилися і пішли до Франція в Дубове. Це  був дуже знаючий чоловік: зливаючи олово, міг розповісти про певні таємниці. Спитали його, як можна дістати гроші з тої печери, і він їм сказав, що за них треба дати голову. І що прийде до вас змія, яка принесе ключ від пивниці. Знову порадилися вони і надумали взяти з собою третього односельця, що копав ями і вважався недолугим. Мовляв, не біда, якщо його вкусить змія, зате гроші будуть наші. Проте сам недолугий першим побачив змію і втік, тому золото так нікому й не дісталося. Воно, як і раніше, кожні сім років палає, але ніхто не може його добути із таємничної криївки. 
Іще розповідав Василь Поляк, що саме опришок Ковцин був прародичем Куцинів, які мешкають у селі. До речі, це нині одне з найпоширеніших родинних прізвищ у Калинах (мій батько, Юрій Васильович, теж був Куцин). 
– Ганно Юріївно, про історію села розповідають і надбання шкільного музею. Як він формувався?
– Основні стенди  шкільного музею – це життя села у різні періоди існування. Особливу цінність становлять такі експонати, як одяг, дерев’яний посуд, речі домашнього вжитку. Я розпочала з учнями  пошук старовинних речей та предметів побуту ще у 70-х роках ХХст. Матеріали для музею збиралися з усього села.
Особливо захопив учнів процес виготовлення домотканого одягу та інших речей. Для цього вони навідувалися до старших людей у селі, спостерігали за підготовкою пряжі, самим тканням на спеціальних верстатах – кроснах.
Із допомогою сільської майстрині Марційчук-Куцин Ганни Іванівни (1932 р.н., з роду  Михалків, у селі її звали Анна Кичеровська), учні знайомилися з технологією виготовлення домашніх покровців (килимів) та джерги (ліжника із вовни). 
Храми будувалися довго
– Закарпаття завжди було осередком духовної культури для населення. Про які цікаві події церковно-релігійного життя в Калинах Ви довідалися під час підготовки книги?
– Зринули, зокрема, факти з історії храмових споруд, які будували довгими роками. Так, у першій половині ХІХ ст. в Калинах, за усними свідченнями  старожилів, було вирішено будувати церкву з каменю. І у 1861 році майстри приступили до робіт зі спорудження храму Покрови Пресвятої Богородиці. Спочатку їх фінансував господар  Сирюга, який був родом з Вільхівців, а проживав у Калинах. Ходили чутки, що він знайшов скриню грошей і  розпочав будівництво. Люди лупали камінь у сусідньому селі Підплеші, везли його на фундамент і кладку. Майстрами були італійці, й один із них, спускаючись вниз, упав і розбився. 
Одного разу Сирюга почув, як дружина куратора (людини, яка відповідала за гроші на будівництво храму), сварилася на нього через те, що багато п’є, за які гроші? У відповідь на це почула, що в Сирюги грошей  багато, тож він має за що випити. Після цього Сирюга перестав давати гроші на будівництво, і у 1870 році воно призупинилось. 
Тож після цього калинчани розпочали складатися на будівництво храму  усім селом. Приблизно у 1880 році церкву накрили, проте завершити роботи не вдавалося. Довелося взяти позику під відсотки у місцевого багатія-єврея Байниша, котрий скуповував у людей худобу, переганяв її до Румунії, де перепродував значно дорожче. У 1891 році храм освятили, і він став діючим.
Проте із поверненням боргу виникли проблеми – віддати його одразу прихожани не мали змоги. Тому Байниш щонеділі приходив після Богослужіння до церкви і забирав пожертви. При цьому часто казав, що так йому, мабуть, платитимуть до ста років. Та коли з євреєм сталося лихо, він різко «подобрішав» і звернувся до сельчан зі словами: «Чесна громадо, ми маємо жити в мирі. Від сьогодні ви мені не винні нічого і я вам». 
З 1878 по 1898 рік у Калинах служив греко-католицький священик Степан Бачинський (1851-1936), при ньому було добудовано греко-католицьку церкву  ( у Калинах в його сім’ї народились шестеро дітей, в тому числі і відомий політичний діяч Едмунд Бачинський).
До 1949 року в храмі служили греко-католицькі священники. У 50-х роках радянська влада дозволяла Богослужіння тільки  православним священнослужителям, то щоб не забрали церкву, в ній     поперемінно служили  і  греко-католики, і православні. З 1962 року за церкву потрібно було платити державі великі податки, через що храм перейшов у власність сільської влади, а весь інвентар було передано до православного храму. В результаті  його перетворили на колгоспний овочевий склад, а згодом – у клуб, в якому встановили сцену, а внутрішній розпис зафарбували.  І лише  після проголошення Незалежної України почали відкриватися закриті храми і духовні семінарії.8 червня 1993 р. відкрилися й двері греко-католицької церкви Покрови Пресвятої Богородиці, і отець Петро Креніцкі відслужив першу службу Божу. Зараз тут служить о.Сергій Хазін, який був призначений  в 2015 році   священником Святопокровської парафії у с.Калини.
Будівництво Свято-Георгієвської православної церкви у центрі села  розпочалось  у 1930 році. Її зводили з дуба майстри Ю.Ю.Поляк і В.В.Ухаль. Заготовляли деревину на присілку Великий, в урочищі Козел.  Найдовше  у Калинах прослужив  о.Василь Довбнич  –  38 років (з 1970 по 2007 рік).  Зараз у православній церкві служить митрофорний протоієрей  о. Іоан Довбнич. 
Школа: від церковно-приходської до середньої...
– Ганно Юріївно, якими були перші заклади шкільної освіти у Калинах?
– Відомості, які дійшли до наших днів, свідчать про те, що школу в селі було відкрито у другій половині ХІХ ст. За народними переказами, найдавнішою була церковно-приходська школа, де діти різного віку здобували в основному релігійні знання у сільського дяка на прізвище Бедя. Знаходилась вона в центральній частині села (де зараз встановлено пам’ятник воїнам, полеглим у Другій світовій війні).
Через брак підручників, навчання зводилось до читання Псалтиря, вивчення катехизму й церковного співу. Більшість із дітей, які вчилися, здобували тільки елементарні знання, тобто вміння читати, писати, виконувати прості арифметичні дії.
Із свідчень Михайла Васильовича Сасина,  ще його батьки розповідали про вчителя-дяка, який посилав дітей у Заверб за прутиками, з яких витісували палички, а потім нанизували їх на дротики і використовували як чотки для злагодженого співу церковних пісень. Таким був перший етап шкільної освіти.
Другий етап розпочався зі спорудження державних шкіл. Їх в Угорському королівстві почали будувати лише наприкінці ХІХ ст. Селяни називали ці школи «аломськими» (від угорського слова «allam» – держава).
В Калинах перша державна школа була збудована у 1891 році. Це була так звана «чорна школа» тут було всього три класи, у яких навчалися діти різного  віку. Уроки проводилися на руській та угорській мовах. Ці класи прослужили дітям майже сто років (до 1995 р.), а вже у 2015 році школу розібрали, зважаючи на її аварійний стан.
Ще  навчалися діти у так званій «білій школі», яка раніше була попівською фарою греко-католицької церкви. У 1906 р. угорський політик, міністр освіти граф Альберт Аппокі ініціював новий закон у шкільництві, яким було заборонено викладання руською мовою. Цей закон сприяв посиленню мадяризації – із 353 руських шкіл на Закарпатті залишилися тільки 23, решта були угорські або мішані. До речі, було заборонено навчання руською і в гімназіях та учительських семінаріях.
Шкільна програма включала основи релігії, читання, писання, рахування, частково – географію, історію.
Папір у той час був дорогим, шкільних зошитів не було, тому учні писали на графітових таблицях графітовим «грифликом», рахувати вчилися на високій дерев’яній рахівниці. Селяни не усвідомлювали значення школи в житті людини, вони віддавали перевагу сільському господарству, тому школу відвідували здебільшого малі діти, а старші хлопці та дівчата допомагали батькам по господарству.
У такому вигляді школа проіснувала до кінця Першої світової війни, тобто до 1918 р., коли Австро-Угорщина розпалася, і Закарпаття було приєднано до Чехословацької Республіки. У селах почали відкривати  народні школи, з 8-річним навчанням.
Згідно документальних свідчень, у 1923 році управителем Державної народної школи в селі Н.Калини був  Діонізій Митрович. Шкільний журнал тоді називався «Класовий каталог» (головна школьна книга), а школа – «3 класова державна народна школа мішана в Н.Калинах». Вочевидь, починалася вона з ІІ класу, тому що існувала на цей час і однокласна початкова. Згідно записів у журналі, у 1923-24 рр. шкільний рік був поділений на І, ІІ, ІІІ квартали.
У 1923 р. навчання розпочалося 1 септембря (вересня) у ІІ класі, і 3-го – у ІІІ і ІV класах, закінчувалося «29 юнія» (червня). Кількість учнів на початок навчального року у всіх класах становила 237, а в кінці – лише 197, оскільки не всі могли опанувати програму та й просто ходити до школи, бо не мали у що одягнутися, взутися, особливо якщо в сім’ї було багато дітей.
У 1923 році у школі, згідно записів у журналі, були учні греко-католицького віросповідання і жиди (це слово не вважалося образливим). Так, у ІІ-му класі було записано 42 учнів, з них – 19 євреїв. До слова, мої батьки розповідали, що до війни у нашому селі проживало багато євреїв. Вони здебільшого займалися торгівлею та дрібними промислами, мали крамницю, шили одяг, ремонтували взуття. Своїх дітей шкільного віку посилали до школи. Сім’ї у них були великі, і діти, як правило, вчилися добре, мали добротний одяг і взуття. Під час війни майже всіх євреїв угорські фашисти забрали в концтабори. Залишилися лише ті, що заховалися у навколишніх лісах. Один із сім’ї Вайсів – Давид, переховувався в урочищі Борсуканя, біля хати моїх батьків. Мені було лише 6 років, але я пам’ятаю, як носила у металевому блюдці моїй бабці їжу на груник вище нашої хати. А вона вже передавала її  Давиду, бо боялася, щоб діти не проговорилися комусь про цю схованку, якою слугувала викопана в землі під лісом яма, закидана гіллям і листям.
У 1934-1935 рр. школа вже називалася «шестикласова державна народна школа мішана в Калинах», і рік складався вже із чотирьох кварталів. Табелі називалися «школьними повідомленнями».
За свідченнями колишньої учениці Ухаль (Бойчук) Василини Федорівни (1929-2020), однієї з авторів книги, до одного класу ходили діти різних років народження. Дівчата пропускали навчання, бо займалися домашнім господарством – ткали, вишивали, садили, копали.  Хлопці рубали дрова, косили, орали, призивалися до війська. Але старанних учнів, що не пропускали занять і добре вчилися, нагороджували із соціальних фондів взуттям (постоли, черевики) та одягом, а іноді й продуктами.
На початку 1945-46 рр. школа була реформована в семирічну, а у 1959-60-му – в Калинівську восьмирічну. У 1966 р. – із завершенням будівництва нового двоповерхового корпусу, зініційованого директором І.В.Стойкою, набула статусу середньої, і вже у 1968-му році 35 учнів одержали атестат про середню освіту. 
Тут починали шлях до мрії
Таким довгим, часом тернистим, був процес розвитку шкільної освіти у нашому селі. Саме тут починали свій шлях до мрії, у велике самостійне життя сотні випускників, що стали успішними, відомими людьми в різних сферах діяльності. Це, зокрема, Едмунд Бачинський (1880-1945 рр.) –  багаторічний  сенатор Чехословацького парламенту, доктор права, Василь Іванович  Мацола  (1939 р.н.) – академік, доктор економічних наук, доктор філософії, професор, заслужений  працівник туризму, Микола Миколайович  Крегул (1954 р.н.) – голова Апеляційного суду Закарпатської області, Юрій Іванович Крегул (1953 р.н.) – кандидат юридичних наук, професор, зав. кафедри правознавства Київського Національного торгово-економічного університету, Михайло Іванович Ухаль (1949 р.н.) – доктор медичних наук, професор кафедри  урології та нефрології Одеського медичного університету та багато інших. Один з випускників школи  1970 року, Петро Мацола так згадує свої шкільні роки:
– Багато моїх однокласників здобули вищу освіту. Серед них є вчителі, інженери, лікарі, офіцери, юристи. Інші стали кваліфікованими робітниками, відповідальними батьками, дідусями і бабусями, просто порядними людьми. Але головне, про що сьогодні мені хотілось би сказати, це про ініціатора, головну рушійну силу народження Калинської альма-матер. Не знаю, чий вислів «Один у полі не воїн», та я стверджую що це не завжди так. Бо історія неодноразово доводила, що і одна людина може зробити такі речі, які не під силу сотням, а то і тисячам. 
Такою людиною на той час (в 60-ті роки ХХ ст.) у селі був Іван Васильович Стойка, директор школи. Біографія, трудовий шлях, методи роботи цього дивовижного, авторитетного, високоосвіченого педагога, та всі його митарства під час будівництва школи детально описані в книзі про освіту і  школу, автором якої він є, тому я не буду про це говорити. Скажу тільки одне: його внесок і труд в будівництво школи може не оцінити тільки той, хто ніколи нічого не будував, хто не мав ніяких стосунків з бюрократичною системою. А книга про село Калини, яку він написав разом з іншими авторами, відома на всю Україну, має вагоме значення  для духовного розвитку багатьох поколінь  наших односельчан.  
Тому, вважаю, зважаючи на заслуги І.В. Стойки перед сільською освітою в Калинах, доцільно було б присвоїти місцевій школі  його ім’я. В цьому мене підтримують багато колишніх учнів та, думаю, і громадськість села  не буде осторонь. 
– Ганно Юріївно, це правда, що кожен, хто вчився у школах села Калини може знайти себе у вашій книзі?
– Так, звичайно! Адже у книзі «Історія освіти та школи у закарпатському селі Калини» записані всі учні, які навчалися за понад 80 років. Так за період з 1952 по 2017 рік середню освіту здобули 2772 учні, семирічну, восьмирічну та  дев’ятирічну – 4024 учні,  у школі с. Калини-Заріка  освіту здобули 1334 учні. 
Спогади, що гріють серце
–  У вашому житті було багато  різних подій. Які найбільше запам’яталися?  
– Під час окупації нашого села угорськими військами влітку 1944 року солдати поселилися у кількох великих хатах, і в нашій теж. Ми всі, в тому числі і малі діти, змушені були жити в горах, в урочищі «Борсуканя», що під горою Климбак, де мали невелику хатину. Пам’ятаю, як ми сиділи в горах і  прислухалися до канонади внизу, в селі сильно бехкали із пушок і літали військові вертольоти. 
Пам’ятною подією стало і   будівництво шкільної піонерської  гідроелектростанції на р.Тересві в Калинах у 1956 році. Електрострум був проведений в школі, лініях «ГЕС-будинок», «ГЕС-клуб», і будинках, які прилягали до цих ліній. У 1956 році обком комсомолу направив мене на Всеукраїнський з`їзд вожатих у м. Дніпропетровськ. На з`їзді було близько 300 піонервожатих та працівників комсомолу, де і я виступала із розповіддю про роботу  піонерської ГЕС.  
Безперечно, цікаві походи та екскурсії в навколишні ліси і гори та на полонини, які кожного року І.В.Стойка організовував з учнями і вчителями, використовуючи матеріали екскурсій для озеленення території школи та активізації природоохоронної роботи серед учнів, їх батьків та вчителів.
– Насамкінець, що б Ви побажали  для свого села, односельчан?
 – Здоров’я,  процвітання,  розуміння. І, нарешті, заасфальтувати найкоротшу вулицю Калинову, на якій я живу,  і по якій ходять  по калюжах багато дітей і батьків до школи і садочка, та зробити  на ній вуличне освітлення. І, звичайно,   відповідального ставлення до природи – відновлення різноманітності дерев і кущів у шкільному дендрокутку, який був окрасою села Калини  і славився на всю Україну.
– Спасибі за розмову.

Ганна Макаренко.

Читайте також:
Коментарі:
Додати коментар
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Тячеві

вологість:

тиск:

вітер:

Оголошення
Відтепер передплатити "Дружбу" можна і онлайн
Шановні читачі! 
Раді повідомити, що з'явилася можливість передплатити "Дружбу" онлайн - на сайті "Укрпошти". Більше не треба стояти в черзі у поштовому відділенні! Оформляйте передплату в будь-який зручний для вас час за посиланням: https://peredplata.ukrposhta.ua/index.php?route=product/product&code=500000006&product_id=94540
Передплатний індекс "Дружби" - 61823.
Передплату на "Дружбу" продовжено до кінця 2020 року
Дорогі друзі! Рік, що завершується, був для усіх нас нелегким. Проте, і в цих нових умовах ми, журналісти газети "Дружба", завжди намагаємося тримати руку на пульсі подій та відшуковуємо актуальну, злободенну та цікаву інформацію. Пишемо про Вас і для Вас.  Тож сподіваємося, що прихильники  районки передплатять газету і на 2021 рік.
 До речі, зробити це можна онлайн - на сайті "Укрпошти". Передплатний індекс "Дружби" - 61823.
Не рубай ялинку!
ДП «Брустурянське ЛМГ» повідомляє, що  підприємство не має ліміту на заготівлю новорічних ялинок. Стаття 65 КУпАП, стаття 91 ЛКУ: штраф за зрубану ялинку діаметром до 10 см – 517,86 грн. Шановні громадяни, працівники лісової охорони будуть проводити рейди, накладатимуть штрафи і секвеструватимуть зрубані ялинки. 
В.Михалчич, провідний інженер з охорони лісу. 


Розробляється проект детального планування
Розробляється проект детального планування території земельної ділянки площею 0,0664 га за адресою: с.Нижній Дубівець, вул.Шевченка, б/н для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд на ім’я Прокопанич Тетяна Миколаївна.
Громадські слухання відбудуться у Дубівській селищній раді.