Офіційний сайт
Тячівської районної
газети "Дружба"
» » » » Сила материнської любові

Сила материнської любові

10:00, 05.08.19
488
Суспільство / Про людей хороших
75 красних літ минуло з того благословенного дня, коли, 2 серпня, на самісінький празник святого Іллі, у великій драгівській родині  Майорів народилася сьома дитина, яку нарекли Оленкою. Виростала веселою, жвавою, співучою дівчинкою, чий голос далеко розносився зі шкільного подвір’я, де довкола неї завжди юрмилася дітвора. Видно, їй на роду було написано бути завжди на видноті, серед людей, вести перед там, де потрібен особливий талант, воля, мудрість, чесність перед собою і світом. 

…Автівкою, якою хвацько кермує внучата племінниця Олени Бенци – Наталія Кричфалушій, їдемо-квапимось на присілок Росош, що за 9 кілометрів від Кричева, куди, поволі піднімаючись вгору, веде вузька грунтова дорога. Тут, серед зеленого роздолля, по-справжньому відпочиває душа, впиваючись розлитою в повітрі тишею і  спокоєм, смарагдовою красою пологих пагорбів й квітучих луків. З уст  колишнього сільського голови Кричева Василя Івановича Кричфалушія, історика за фахом, та його дружини, вчительки початкових класів Світлани Іванівни довідуємось чимало цікавого не лишень про історичні події, пов’язані з цими місцями, – сутичку з монголо-татарськими завойовниками, яких місцеві оборонці загнали в пастку, на зразок героїв «Захара Беркута», про відроджений  древній чоловічий монастир, який здаля привертає увагу осяйними куполами, про те, що, можливо, саме звідси «помандрувала» в Колодно пам’ятка сакрального зодчества – Св. Миколаївська дерев’яна церква,  а й про саму ювілярку. Бо  на підступах до Росоша, ліворуч дороги сумовито забілів  високий дерев’яний хрест. Він встановлений на знак трагічної події – саме тут 29 років тому навік зупинилося серце чоловіка Олени Степанівни – Михайла Бенци, який випасав на тутешніх пасовищах  радгоспний марадик. 
На подальшому відрізку дороги Василеві Івановичу пригадалася оповідь Олени Бенци про її «ходіння по муках»,  типові для всіх мешканців гірської глибинки. Коли вертала з села вже темними осінніми вечорами, тримаючи одне дитя на руках, а друге ведучи за  ручку, то, аби відігнати страх, … заводила пісню. Наступна інформація  про іменинницю  була  пов’язана з першою хатою сільської вулиці, в якій мешкає родина її доньки Олени. Будинок, де господарює сім’я сина Василя, – десь  за кілометр від сестриного обійстя. Ще по якомусь часі   зринає із кучерявої зелені обійстя, де проживає в батьківській оселі дружини син Роман з сім’єю, який уже добудовує хату у Кричеві. А ось завиднілася черепична крівля Тетяниного дому.  Всі інші діти побудувалися в самому Кричеві, окрім найстаршої доньки Анни, котра вийшла заміж у Золотареві. Так поступово окреслюються координати  великого, дружного сімейства Олени Степанівни Бенци,   матері-героїні 11-ти   синів і доньок.
Аж ось і садиба Майорихи, як по-сільському називають господиню, на якому зустрічає вона сама, не по роках моторна й метка, з легким  рум’янцем на щоках й сонячною добротою в очах. Жартує: добре, що приїхали, а то б смажений півень, над яким чаклує зранку, дістався Рябкові. Тут в усьому відчувається добрий смак:  поруч утепленого дерев’яного будиночка, огорнутого рожевими хвилями  квітучих мальв і гортензій, добротна літня кухня. Хазяйка заводить всередину, де все  обставлено за стандартами  готельного номера, грає барвами ручна вишивка на рушниках,  килимках і скатертинах.
 Перше ж,  що впадає  в очі у її вітальні, – це портрети. Перший – у траурній чорній рамці, – чоловіка. Поряд – фотографії дітей, весільні, армійські, у святкові і буденні миті. Напевно, зараз, коли майже всі сини і доньки  за кордоном, ці  світлини їй особливо дорогі. Каже, що поділилася з дітьми намірами зробити справжній фотостенд, де були б  вони всі зі своїми родинами, та, на жаль, і на її ювілей   дехто не зможе  приїхати. 
Переповісти словами, як їх ростила-леліяла,  Олені  Степанівні  непросто. І не лишень тому, що це складна багаторічна історія, а й через те, що материнське щастя нерідко було з гіркотою, – через труднощі й  скруту, байдужість і черствість та навіть образи з боку глухих до чужого болю чиновників.
– Коли чоловік помер, лишень троє були на своїх крилах, а найменшому, Степанкові, виповнилося всього чотири рочки, трохи старшеньким – 8, 12… То довелося бути для них і батьком, і матір’ю, – розповідає іменинниця, – заробляти на прожиття, вести хазяйство, косити, жати, копати,  дбати, аби діти були не лишень ситими й одягненими, а й ішли в життя працьовитими, чесними, з вірою в Бога.  Часи ж були сутужні – зарплата (трудилася продавцем сільповської крамниці) – маленька, продуктів на  хутір доставляли мало, перед домашньою роботою – світу не  бачила. Сама б я іще прогодувалася по родичах і сусідах, та всіх дітей не приведу з собою за чужий стіл.  Однак дуже допомагала молитва до Господа і Божої матінки-заступниці, до яких зверталася з просьбою  зглянутися на мене і  дати  сили справитися з  труднощами.  Якось, коли в хаті не було зовсім нічого їсти, взяла вишиваний рушник, простелила на столі й, схилившись над ним, почала крізь сльози молитися. І Бог мене  вислухав. Тільки-но прочитала молитву, як за вікном почувся гул двигуна: під’їхав  грузовик, і  Мигаль Штефканин взявся розвантажувати мішки з борошном. Тож  напекла з нього повну миску  пиріжків – було й на вечерю дітям, і до школи  взяти.
І хоч молилася   й за здоров’я начальників, вони мені не дуже  співчували – ніколи на  дітей зайвого рубля чи кілограма харчів не отримала. Якось, коли попросила допомогу, бо Вася мій ішов до армії, наразилася  на  відверту грубість представника районної влади, що порівняв моїх дітей… зі щенятами. Нагороду Матері-героїні теж довелося випрошувати, звернувшись з листом-скаргою до самої Валентини Терешкової.  Та й так зневажливо тицьнули  мені  її в руки у порожньому  кабінеті, хоча дуже  хотілося отримати її з усіма почестями, на урочистому зібранні.
– Звичайно,– продовжує ювілярка,– важко було самій, – крутилася, як білка в колесі, працювала й зав. клубом на півставки, проте  й гадки не мала виходити заміж вдруге. Не уявляла собі, як приведу поміж дітей чужу їм людину. Хоч зяті й переконували, мовляв, удвох Вам, мамо, буде легше, проте всі мої  залицяльники отримували відкоша. І я не шкодую про це, бо якось один із синів признався: «Якби у мене з’явився вітчим, я б ніколи Вам не сказав «мамо».
Минулося-перемололося, і зараз у мене всього вдосталь, – діти шлють-приносять з Чехії, стараються виконати усі забаганки, пошанувати, як годиться. Навіть ресторан замовили на мій день народження в Сокирниці. Одне шкода, що розлетілися по світу, й рідко бачимося, лишень коли приїжджають або я поїду до них у гості…
Так, життя змусило Бенців - молодших і  їхніх дітей шукати щастя на чужині. На Росоші – перспектив з роботою ніяких та й загалом жити у куточку, де вже немає й ФАПу, початкова школа – малокомплектна, дорога до села – далека й розбита,  не надто  комфортно. Тому наша розмова за щедро накритим столом час від часу завертає на тему заробітчанства й переривається телефонними дзвінками з Чехії, набираючи незвичного іншомовного звучання. Адже в пошуках кращого життя заповзятливим кричівцям не стали на заваді ні кордони, ні чужа мова, ні жорсткі  вимоги роботодавців. 
  А на обличчі в Олени Степанівни тим  часом  грають-міняться  відтінки почуттів – воно то ясніє теплим усміхом, то лягає на нього тінь вдовиної зажури, бо снуються безконечним веретеном спогади за спогадами. Напевно, пригадалися довгі безсонні ночі біля дубової колиски, що вигойдала її  кровиночок: шестеро синів – Василя,   Михайла, Івана, Миколу, Романа, Степана та п’ятеро донечок – Анну, Олену, Тетяну, Марію та Любу.  Спливло у пам’яті, як ховалася зі своїм вишиванням… під столом, аби не світив дітям у очі  каганець.  А непрохана сльоза наверталася, бо не змілів  біль  розпуки, коли вдарила блискавкою в серце звістка про смерть чоловіка. Не стерлися з пам’яті й  прекрасні хвилини, коли  вплітала   дужий, гнучкий голос у концертні  програми сільських і районних святкувань. Коли проводжала в армію синів, а потім довіряла свої почуття римованим рядочкам, що стелилися  на білому папері, бо її творча натура шукала самовираження і в слові, і в пісні.   І якоїсь миті, немов самі собою, полилися з уст Олени Степанівни жартівливі й  журливі коломийкові наспіви  про одвічне – кохання і розлуку, працю і пісню, щастя і тугу. Й ми заслуховуємось імпровізованим концертом:
Ой лиши коні, лиши коні, 
Най ся ни сіпают,
Який тото жаль великий, 
Кой ся розлучают.
Ой співаночки мої, 
Де я вас подію,
На високій полонині
Та я вас посію.
Підуть туди вівчарики
Білі вівці пасти,
Будуть мої співаночки
За шапочку класти…
Ой співай та за гусльома,
Співай за гусльома,
Аж не співаш за гусльома,
А ти сиди дома.
Ой, поле широкоє,
Кінця му ни видко.
Ой, кого є на співання, 
Того є на вшитко.
...Щоранку, щойно рожеві промені торкаються верхів, Олена Бенца  поринає в буденні клопоти, без яких себе  просто не мислить   – нагодує худобу і птицю, подоїть корову, розкладе вогонь у плиті та візьметься  куховарити, бо не знати, хто зазирне до її гостинного дому.  Знайдеться, до чого прикласти руки  й на городі, де кучерявиться довгими рядами городина. А в  неділеньку поквапиться раненько на службу Божу, що не обходиться без її молитовного співу на крилосі… І линутимуть до Бога її думки,  материнські  щирі  уповання, аби всі її діти були здоровими й не зналися ні з яким лихом, бо вони – найдорожче, що є в її житті… Многая і благая літ Вам, шановна!
Ганна Макаренко.


Читайте також:
Коментарі:
Додати коментар
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Тячеві

вологість:

тиск:

вітер:

Оголошення
Продається будинок
Продається приватизований будинок в с. Нересниця, є земельна ділянка 15 сотин. Тел: 098 771 5588. Міша.


Графік роботи віддалених робочих місць працівників Тячівського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Закарпатської області в сільській раді с. Вільхівці і с. Нижня Апша у 2019 році
Працівники відділу обслуговування громадян управління Фонду прийматимуть громадян з різних питань пенсійного законодавства у створених віддалених робочих місцях: 
- сільської ради с. Вільхівці другого та третього вівторка щомісяця з 10.00 до 12.00 год. к.ч.
- сільської ради с. Нижня Апша першого та третього четверга щомісяця з 10.00 до 12.00 год. к.ч.
Адміністрація управління.

1 квітня стартує місячник добровільної здачі зброї
Поліція проводить профілактичні заходи з вилучення із незаконного обігу зброї. Черговий місячник стартує 1 квітня і триватиме 30 днів.
Повідомляємо: краяни, у яких є незареєстрована зброя, мають змогу здати її до відділків поліції, уникнувши при цьому кримінальної відповідальності. Згодом зброю можна легалізувати, зареєструвавши на власне ім’я, або ж видати для її знищення. 

Триває реалізація дров паливних
Лісівники ДП «Мокрянське ЛМГ» традиційно реалізовують дрова паливні для населення, підприємств, установ та організацій. Громадяни, яким дрова потрібні для власних потреб, можуть звертатися у адміністрацію лісгоспу чи найближче  лісництво, де реалізовують деревину у встановленому порядку, за визначеними відпускними цінами.