Офіційний сайт
Тячівської районної
газети "Дружба"
» » » » Хірург родом із Тячева уже кілька років працює в Англії

Хірург родом із Тячева уже кілька років працює в Англії

14:06, 04.04.20
174
Суспільство / Наші земляки / Здоров'я
Ярослав Роспопа – про шлях до успіху, медицину та коронавірус
Нещодавно ужгородський тячівець Ярослав Роспопа розмістив на сторінці у фейсбуці допис про те, що став членом Королівського коледжу хірургів Англії. Поки він єдиний такий із випускників УжНУ за всі роки існування вишу й один серед кількох в Україні. Чим не привід для написання статті? Адже закарпатці за кордоном не тільки будують і ремонтують, а й досягають чималих успіхів у інших сферах. Прикладів цьому немало. Ярослава знаю особисто, тому надіслала запитання, а він відповів. Наша епістолярна розмова не лише про його шлях до успіху, бо працював на різних посадах у відділеннях пластичної хірургії Вейкфілда, університетської клініки в Оксфорді та Ноттінгемі, госпіталі в Нортгемптоні, а нині – в університетській клініці Кембриджа, а й про медицину в Англії, боротьбу з коронавірусом.


«Що пластична хірургія – це моє, з’ясував випадково»
– Ярославе, Ти закінчив медфак УжНУ? Де працював спершу? 
– Так, у 2007-му. Розподіл за спеціальністю «Хірургія» на Закарпатті отримати було нереально, та й бажання, чесно кажучи, залишатися тут на інтернатуру не мав. Наш край – відносно невеликий регіон із обмеженими ресурсами клінічного матеріалу для навчання молодих лікарів. До того ж, у мене не було батька, дядька і т. п. у медицині, я реально оцінював свої шанси подальшого розвитку. Мене надихали такі відомі хірурги, як професори В. Русин та С. Філіп, д-р. І. Курах, котрі провели чимало часу за межами Закарпаття, вдосконалюючи професіоналізм, а вже потім повернулися практикувати на малу батьківщину. Коли з’явилася можливість за розподілом поїхати в Донецьку область, погодився, не роздумуючи. Знав, що теорія інтернатури проходитиме в національному медуніверситеті ім. М. Горького – на той час одній із найсильніших медичних баз України. Розпочав кар’єру в лікарні №7 м. Єнакієве лікарем-інтерном у загальній хірургії. Майже відразу зрозумів, що це – не моє. Але що ж конкретно моє – теж не знав. Я навіть не здогадувався, що менш ніж за півроку цю роль займе… пластична хірургія. І це саме те, про що підсвідомо мріяв. Так склалося, що пластична хірургія стала моїм другим циклом у січні 2008 року в Донецьку на базі Інституту невідкладної і відновної хірургії ім. В. Гусака у відомому на всю Україну відділі термічної травми та пластичної хірургії, яку й нині очолює її основоположник, професор Е.Фісталь. Це людина, яка відіграла основну роль у моєму формуванні як пластичного хірурга та науковця. Пишаюся, що був і є моїм учителем, наставником та другом. Почалося все так. Я постукав у його кабінет, відкрив двері і сказав: «Ніколи не думав, що те, що зараз роблять у вашому відділенні, реальне в Україні. Може, у вас знайдеться якесь завдання для мене, поки я тут на курсі?». Він відповів: «Не бачу в тобі серйозної людини», –  й розсміявся. «Це тому, що в мене довге волосся?», – питаю. Після цього ми вже сміялися вдвох. «Ні, тому, що ти тут ненадовго», – додав і простягнув журнал, де була стаття про новий метод хірургічного втручання в «анатомці». Мав опрацювати й доповісти про його особливості через 2 тижні (цей випадок проф. Фісталь описує в мемуарах). Я ж прийшов через 3 дні, а вже за тиждень ми успішно прооперували цим, тоді новим для відділення і для України загалом методом пацієнта. Так мої 2 тижні циклу пластичної хірургії перетворилися в 6 років інтенсивної роботи-практикування, під час яких пройшов інтернатуру, клінічну ординатуру, написав та захистив кандидатську дисертацію, прооперував близько двох тисяч пацієнтів і 2 роки працював старшим лаборантом кафедри комбустіології та пластичної хірургії ДонНМУ ім. М. Горького. 
На Закарпатті талановитому лікарю місця не знайшлося
– Все ж Ти поїхав до Англії. Чому? 
– На початку 2011-го почав вивчати англійську, можна сказати, з нуля, бо готувався до складання іспитів для кандидатської. Також розумів, що отримувати нові знання в доказовій медицині, виступати на міжнародних конференціях чи просто бути їх учасником неможливо без знання мови. Англійська в подальшому дозволила мені двічі побувати на стажуванні в США. Вперше 2012-го, й це був Арізонський опіковий центр. Професор Фісталь включив мене в делегацію не тільки як лікаря, а й перекладача. Вдруге у 2014 році – отримав грант Організації українських лікарів за кордоном, який дав мені можливість пройти програму лідерства Open World у Вашингтоні (до речі, це була перша організована), а також пройти курси ATLS і PhTLS. Щодо останнього, то навіть отримав кваліфікацію інструктора й викладав цей курс для військових лікарів і медиків у 2015-му у військово-польовому госпіталі Львова. Саме після першої поїздки в США й почав замислюватися та шукати інформацію щодо підтвердження кваліфікації за кордоном. Бо все частіше ставив собі запитання, на які не міг знайти відповіді: чому просто не можу ходити на роботу й не думати, як забезпечити свій професійний розвиток?! Чому не можу призначити лікування, потрібне пацієнту, а мушу те, яке він чи лікарня здатні собі дозволити?! Чому мій достаток має залежати від кількості пацієнтів, їх особистої забезпеченості?! Як варіанти розглядав США, Великобританію, Австралію, Нову Зеландію. Англія на той час була найдоступнішою у плані співвідношення ціна/ якість. До того ж, це не так далеко від України, де живуть батьки. Виїзд планувався, але почалася війна на сході й, напевно, це пришвидшило процес. Із Донецька повернувся в Ужгород у червні 2014-го й 8 місяців сидів без роботи. Звертався у два військово-польові госпіталі Харкова та Дніпропетровська з листами-проханнями взяти мене лікарем-волонтером, щоб міг робити, те що в Донецьку, – рятувати кінцівки та життя. Це була тема моєї кандидатської, й досвід, який набув в Україні, – саме реконструкція нижньої кінцівки та опіки. Так і не отримав відповіді, й мені здавалося, що комусь просто вигідніше збирати по 100-200 тисяч доларів, витрачати дорогоцінний час пацієнтів і відправляти їх уже тільки для ампутації за кордон, аніж дозволити рятувати їх безкоштовно в Україні. В Ужгороді після зустрічі з головними лікарями та завідувачами відділень мені, кандидату медичних наук із бездоганною англійською та CV, не знайшлося місця в жодній із лікарень, навіть у моїй alma mater, де також був готовий працювати на громадських засадах і викладати англійською студентам-іноземцям. Останньою крапкою в цій «епопеї» стала моя співбесіда в центральному військово-польовому госпіталі в Києві на початку 2015-го. Я вже мав підтверджену ліцензію для практики в Англії та навіть квитки, але все ж пішов на співбесіду. І там, на жаль, не йшла дискусія про професійну діяльність, натомість мені розповідали про перспективи фінансування у зв’язку з ситуацією, що склалася, та як їм потрібен менеджер із досвідом, котрому не могли навіть забезпечити кімнату в гуртожитку. 
В Англії спершу довелося зробити три кроки назад...
– Як склалася Твоя професійна кар’єра за кордоном? 
– Тут мала би бути стандартна історія, як я бідував чи тинявся по роботах, не пов’язаних із медициною, – тобто класичний сюжет більшості медиків, котрі виїхали за кордон. На щастя, в мене все склалося інакше. Важка підготовча діяльність велася ще в Україні. Тут найважче виявилося скласти екзамен із англійської IELTS, бо для реєстрації та отримання ліцензії мусив отримати 7,5 із 9-ти балів. Усе решта – додаткові курси, цивілізована бюрократична процедура та мініекзамени – було формальністю. Моя перша робота тут – лікар приватної клініки в м. Грімсбі (до речі, там не все так погано, як у однойменному фільмі). Фактично, я зробив два-три кроки назад із рівня, на якому вже опинився в Україні. Але, як показало життя, це потрібно було для того, щоб я перезавантажився. Тут хірурги-спеціалісти оперували пацієнтів, а я став єдиним медиком, котрий займався післяопераційним лікуванням пліч-о-пліч із медсестрами. У принципі, це не важко, але складність полягала в тому, що я не робив майже нічого з цього в Опіковому центрі в Україні. Цим займалися медсестри, невідкладними станами – реаніматологи, я ж тільки оперував. Тут же – все навпаки. Графік чергування 24/7, далі наступні сім днів вихідні. За 2 тижні відновив усі навички «медсестринських» маніпуляцій, закріпив знання в кардіограмах та невідкладних станах, які мусив вивчити заново на курсах, – їх проходив перед ліцензуванням. І це дійсно круто, бо я знаю, що можу надати невідкладну допомогу будь-якому пацієнтові й будь-де. Одного разу навіть довелося це робити в літаку. Також великим плюсом виявилося, що моя зарплата, хоч і всього трохи вища за тутешню мінімальну, але в день перевищувала мою офіційну місячну в Україні (додам: перед оподаткуванням, яке в Англії для лікарів становить майже 50%). 
За два-три місяці такої роботи мені стало нудно, тож почав посилено вивчати їхню медичну систему. Коли закінчився піврічний контракт, я вже мав план дій – перейшов із приватної медицини в державну – Національну систему здоров’я, бо тільки так в Англії може розвиватися лікар. Я працював на різних посадах у відділеннях пластичної хірургії Вейкфілда, університетської клініки в Оксфорді та Ноттінгемі, госпіталі в Нортгемптоні. А нині працюю в університетській клініці Кембриджа. Впродовж цих років розвивався, й у 2017-му знову почав оперувати. В моєму портфоліо нині близько 1600 операцій в Англії, з яких 70 – 80% – як практикуючого хірурга. Зумів нострифікувати свою кандидатську дисертацію в Англії та кваліфікуватися як доктор філософії. Тому я двічі доктор.
«Нетермінові» хворі можуть чекати огляду 18 тижнів
– Розкажи про особливості англійської медицини. Кажуть, пацієнти там більш обізнані? 
– Взаємини «пацієнт – лікар» тут разюче відрізняються від тих, що маємо в Україні. Про це можна написати окрему статтю. У Великобританії дуже хороше фінансування медицини, хоча навантаження на лікарні над звичайно велике. Тому й чималі черги, якщо хочеш потрапити до лікаря-спеціаліста. Визначений національний стандарт, за яким оглянути і приступити до лікування хворого з будь-якою нетерміновою патологією мають за 18 тижнів (але часто це довше), й потрапити на такий огляд можна за направленням від сімейного лікаря. Для онкології – 2 тижні. Це дуже бентежить вихідців із СНГ, які звикли просто приходити до будь-якого фахівця, коли їм заманеться, з приводу чи без. А от потрапити до сімейного лікаря просто – за телефонним дзвінком навіть день у день. Якщо це терміново, то люди звертаються напряму в приймальню лікарні, де допомога буде надана на найвищому рівні, включаючи огляд спеціаліста: діагностику та повний план дій мають зробити впродовж 1-4 годин (залежно від патології). В гіршому випадку медзаклад оштрафують. Якщо пацієнт захоче схитрувати (а це, звичайно, виявлять), його культурно направлять до сімейного лікаря, а далі – як описано вище. Останні дуже компетентні, у них добре налагоджені контакти, щоб за потреби обійти чергу та приймальні відділення. Лікарні, у свою чергу, надають послуги майже однакової якості, тому пацієнт не переживає, де його оглянуть – у Вейкфілді, Оксфорді або Кембриджі. Щодо пацієнтів, то середньостатистично вони обізнаніші в медицині, своїй хворобі і медичній системі загалом, ніж в Україні. Але не тому, що розумніші, а завдяки налагодженій просвітницькій роботі в охороні здоров’я. Це, в тому числі, й сайт NHS, де просто та доступно розписана інформація про майже всі основні хвороби, яким безкоштовно можуть користуватися всі, включно з іноземцями. Будь-яка консультація супроводжується друкованою інформацією, буклетами, котрі людина бере додому, аби почитати й подумати. Так, саме подумати, бо медицина тут працює за системою порад. Лікар обговорює проблему хворого й озвучує шляхи вирішення – спостереження, медикаментозне чи оперативне лікування та інші варіанти. Якщо пацієнт знає або чув про якийсь альтернативний метод – це також розглядається. Обов’язково озвучують ризики лікування, імовірність виникнення яких понад 1%, і все це ретельно документується. Далі, на основі цієї дискусії, людина вирішує, як хоче лікуватися, й підписує згоду, до якої ставляться дуже серйозно, вона в подальшому має величезну юридичну силу. В підсумку система нагадує ту, яку намагалася будувати д-р Супрун в Україні, й сподіваюся, що новий уряд це продовжить. Єдина проблема, що її неможливо зробити на фінансуванні, яке має Україна. А починати потрібно якраз із відчутного підвищення зарплатні медикам, бо саме вони мають втілювати цю реформу.
 – Як у Англії борються з коронавірусом? 
– Пояснювати про коронавірус людям почали ще в кінці січня, а перших репатріантів узагалі завезли через аеропорт Хітроу, який в десятці найбільших хабів планети, й поселили за 80 км від Лондона на карантин. Жодної паніки, навпаки – люди в місті, де впроваджено карантин, створили групу допомоги у Фейсбуку й у різний спосіб підтримували своїх співгромадян. 
Колись хірургами були... чоловічі перукарі
– Королівський коледж хірургів Англії. Що це за структура?
– Великобританія переповнена традиціями, й Королівський коледж хірургів Англії (є ще З – Глазго, Едінбурга та Північної Ірландії, але нині вони, фактично, одна структура) не є винятком. Це організація, яка регулює, встановлює стандарти спеціалізації та післядипломної освіти хірургів Англії і країн Співдружності націй. Вона також має вагоме слово в політичному житті країни. Іншими словами – без членства в Королівському коледжі хірургів не може бути подальшого розвитку чи спеціалізації в цій галузі у Великобританії. Дуже цікава сама історія коледжу, котрий виник як Гільдія хірургів у Лондоні в 1368 році. Більшість хірургів у той час практикували барберами (чоловічими перукарями), які не мали медичної освіти. Вони створили свою поважну організацію барберів ще раніше – у 1308-му, й підняли «ремесло хірургії» до такого рівня, що 1493-го хірурги з медичною освітою змушені були визнати їх колегами. У 1540 р. Король Генрі VIII (той, що створив англіканську церкву) та підконтрольний йому тоді ще парламент затвердив актом створення Асоціації барберів-хірургів, де зазначалося: «Від сьогодні жоден хірург не може стригти чи голити когось, і жоден барбер не може практикувати хірургію». Спільним залишалося тільки видалення зубів.
З розвитком медицини в 1785 році медики знову відокремилися від барберів, а в 1800-му отримали Королівську грамоту, яка затверджувала створення Королівського коледжу хірургів Лондона. У 1843-му ще одна така перетворює його на Королівський коледж хірургів Англії. Цікавий факт: коледж терапевтів наполягав на забороні використовувати звання доктор перед іменем хірургів аж до 1800-го, бо більшість із них були без фахової освіти. Тому мали префікси Mr.(містер) і Ms. (міс). А опісля вони вже самі не захотіли повертати собі Dr., тому Mr. і Ms. залишилося й до сьогодні. Словом, я, набувши членство в Королівському коледжі, теж втратив у Англії свого «доктора» й набув титулу «містер». Багато хірургів узагалі вважає образою, якщо їх називають «доктором», і ввічливо виправляють на «містер (міс)». Також лікар, котрий набув членство в коледжі, отримує титул MRCS (Member of Royal College of Surgeons), який додається до наукових звань після імені.
Тестують усе – від теорії до уміння спілкуватися
– Цікаво дізнатися про критерії відбору. Є українці?
– Критерії дуже прості, я б сказав так – ти сам прагнеш туди потрапити. По-перше, це престижно, по-друге, повторю, неможливо досягнути вершин у хірургії Англії без членства. А для вступу потрібно здати 2 інтерколегіапьні екзамени, які так і називаються: «MRCS» частина А та В. А – письмовий іспит на 200 тестів із базових фундаментальних знань із анатомії, патології, фізіології, біохімії, генетики, фармакології, фармакокінетики та хірургії, які ти повинен скласти за 3 години. Якщо пройшов, то допускають до частини В. Це практичний екзамен із 20 станціями, дві з яких – відпочинок. Кожна має 10 хвилин – одна для читання клінічної задачі перед кабінетом та 9 – для виконання завдання й відповіді на питання. Сюди входять 8 теоретично-практичних станцій (по три з анатомії та патології, 2 – невідкладні стани й реанімація) і 10 практичних – 4, де потрібно оглянути і проконсультувати хворого та повідомити йому погані новини, ще 4 – опитати його, встановити попередній діагноз та призначити обстеження або зателефонувати старшому колезі й обговорити план дій, 2 практичні хірургічні навички. Тестують усе – від теоретичних знань та професіоналізму до етики й уміння спілкуватися по телефону. Переважно в людей, які не вчилися в Англії або мають невеликий досвід роботи, виникають проблеми з другою частиною. Натомість медики, які навчалися тут, визнають – важча перша.
Нелегко здавати ці іспити ще й тому, що немає жодних офіційних джерел, тестових баз і навіть офіційного прохідного бала – він щороку змінюється в залежності від того, як претенденти складають, проте орієнтуватися потрібно на 70 відсотків і вище. Є тільки список рекомендованої літератури, але там така кількість книжок, що навіть Андрію Любці буде важко осилити за рік. Щодо українських лікарів, то, на жаль, їх тут дуже мало. Поки що вони не конкурентоспроможні з англійськими й із фахівцями колишніх колоній – Індії та Пакистану. В цих країнах навчання ведеться англійською й за їхньою програмою. Навіть екзамени коледжу вони можуть складати вдома. До 2014-го була спрощена реєстрація лікарів із ЄС, їм не доводилося складати іспит із мови. Це призвело до того, що багато з них не вміли нормально спілкуватися з пацієнтами. Після введення екзамену європейців поменшало. За 5 років зустрів тут лише двох лікарів із України.
Церемонія з жезлом і короною
– Як відбувалася церемонія прийняття у члени?
– Це, знову ж таки, дуже традиційний обряд. Він проводиться тричі на рік – двічі в Лондоні й раз в іншому місті, яке в юрисдикції коледжу. Перед початком всі члени мають одягнути мантії – вони відрізняються кольором та шириною бортів, а також формою капелюхів, залежно від титулів і звань. Після того кандидати та гості проходять до церемоніальної зали. Під гімн Коледжу один заносить церемоніальний жезл із короною, який є символом закладу й у 1822 році був подарований королем Георгом IV. За ним слідує президент коледжу – нині це професор Дерек Алдерсон, віцепрезиденти та члени ради.
Після вступного слова президента спочатку вручають найвищий титул – Honorary Fellow – за особливі заслуги та досягнення в медицині чи в коледжі, далі – медаль за найкращу наукову роботу за попередній рік, опубліковану в журналі закладу. Опісля титули Fellow отримують хірурги, які кваліфікувалися в тій чи іншій спеціальності й склали 2 вихідні екзамени (FRCS). Це той топ, який можна заслужити самому, все інше – тільки після колективного визнання або за заслуги. Й нарешті – прийняття нових членів у коледж та надання титулу МRSC. Це та категорія, в якій був і я. Тому й писав у ФБ, що це тільки початок.
Перспективи розвитку та інші бонуси
– Розкажи детальніше, що дає членство?
– Як уже казав, це є основною умовою продовження навчання та спеціалізації більшості лікарів. Я маю чималий досвід, щоб спеціалізуватися, потім скласти вихідний екзамен FRCS. Вважаю програму спеціалізації в Англії найкращою в Європі, й нині працюю над отриманням трейнингової роботи. Після її закінчення ти стаєш консультантом – це найвищий можливий щабель у медицині Великобританії, максимальна спеціалізація без відсутності категорій лікарів. У тебе немає завідувача відділення, є тільки стратегія відділу та лікарня, де працюєш. Ти стаєш незалежною одиницею, можеш сам набирати команду, тренувати її, а ще – лікувати та впроваджувати авторські методи (в межах доказової медицини, звичайно). Й нарешті – отримати ліцензію та професійну страховку на приватну практику. Це типу Др. Хаус, тільки більш реалістично. Крім цього, членство дає різні бонуси для післядипломної освіти, знижки для участі в конференціях, курсах, доступі до світових бібліотек та надсучасного тренувального центру коледжу хірургів, який нині на реконструкції, але запрацює наступного року.
«У майбутньому планую зайнятися й волонтерською роботою»
– Яка Англія після прийняття Брекзиту? Чи часто ТБ згадує Україну?
– Брекзит відбувся, й тут уже немає про що дискутувати. Серед моїх знайомих більш освічені люди голосували за те, щоб Англія залишалася у складі ЄС, робочий клас та вихідці з Азії – за вихід. Останніх було всього на 4% більше, але це принципова країна, і навіть політики, які особисто не підтримували Брекзит, виконували й виконують бажання своїх виборців. Економіка із 2016 року вже більш-менш стабілізувалася, хоча сильного занепаду й не відбулося. Не думаю, що за Англію в цьому плані потрібно перейматися – це сильна держава.
А от про Україну тут згадують по ТБ тільки в розрізі виборів та переговорного процесу в «нормандському форматі». Останні репортажі були пов’язані із зустріччю репатрійованих із Китаю, коли там розійшовся коронавірус, – автобус закидали камінням. Соромно. Все це через абсолютно бездарну інформаційну політику країни.
– Чи спілкуєшся там із закарпатцями? Підтримуєш зв’язок із малою батьківщиною?
– Із закарпатців у Англії не знаю нікого. Проте в Лондоні є досить велика та активна діаспора українців, і навіть Український дім, де можна поїсти борщу та вареників. Коли є трохи вільного часу, то спілкуюся тут із окремими людьми. Підтримую зв’язок зі своїми однокурсниками, котрі іноді приїздять у Лондон на курси чи конференції. Зустрічався з колегами в Києві, є спільні ідеї та плани, але поки це тільки намітки. Інвестори якось пропонували створити клініку й очолити її. Але я поки не готовий до такої відповідальності, бо хочу спочатку стати лікарем, який може вирішити будь-яку проблему, а не створювати їх для когось.
На Закарпаття приїжджаю до батьків у Тячів, в Ужгороді буваю рідко. Останнім часом якось так складається, що мама й тато частіше в мене, ніж я у них. Але в майбутньому планую зайнятися й волонтерською роботою – приїздити з англійськими фахівцями та надавати допомогу українцям, котрі цього потребують. А ще – підвищувати кваліфікацію колег, які, більш ніж упевнений, здатні робити все, що ми робимо тут, а можливо, й більше, якщо правильно організувати медичну систему.

Розпитувала Оксана ШТЕФАНЬО,  газета «Новини Закарпаття». 
Фото надані Я. РОСПОПОЮ. 
Р. S. Коли я попросила світлину в лікарському костюмі чи з операційної, Ярослав відписав: «Ні, не маю. Тут у операційних не прийнято фото робити, тим більше, якщо пацієнт потрапляє. Це велика справа такі знімки отримати, та ще й для публікації. До речі, ми в лікарні халати не носимо, сорочка й штани – як у офісі. Халати офіційно скасували у 2007 році, бо довели, що вони не захищають, а сприяють поширенню інфекцій. На операціях же – в повному «обмундируванні».



Читайте також:
Коментарі:
Додати коментар
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Тячеві

вологість:

тиск:

вітер:

Оголошення
Спалювання сухостою та сміття завдає величезної шкоди довкіллю
Спалювання сухої рослинності та сміття завдає величезної шкоди довкіллю, створює загрозу для життя рослинного і тваринного світу, а нерідко і людей, та може призвести до некерованих надзвичайних ситуацій, особливо у пожежно-небезпечний період.

Продається насіння кукурудзи
Терміново продається 11 пос. одиниць насіння кукурудзи (гібрид «Солонянський 298 - 9 шт. та гібрид «ДБ Хотин»- 2 шт.), які знаходяться  на Новій Почті в Буштино. Вартість - 6оо грн. за пос. одиницю. Інші гібриди кукурудзи по «Новій почті». 
Звертатись за тел.: 097 00 47 112.


Звернення до мешканців Тячівщини, які повернулися з-за кордону
У зв’язку з ситуацією, що склалася навколо небезпеки поширення коронавірусної інфекції COVID-19, переконливо просимо  дотримуватися карантинних заходів та  самоізоляції.

Увага, важливе оголошення!
В зв'язку з карантинними заходами, оголошення, вітання, співчуття та інші матеріали для публікації можна надсилати
на електронну пошту «Дружби» 
mail@druzhba.uz.ua. Оплата здійснюватиметься через Приват24.
З повагою, колектив редакції "Дружба".
ЗАВТРА В ОДА ПРАЦЮВАТИМЕ «ПРЯМА» ТЕЛЕФОННА ЛІНІЯ
У зв’язку із уведенням карантинних заходів та призупинення особистого прийому громадян, йдучи на зустріч населенню області, вирішено у вівторок, 24 березня 2020 року, в облдержадміністрації провести пряму телефонну лінію «Запитай у влади», під час якої громадяни зможуть звернутися до в.о. голови обласної державної адміністрації Олексія Гетманенко з особистих питань.