Офіційний сайт
Тячівської районної
газети "Дружба"
» » » » Мирно гули бджоли...

Мирно гули бджоли...

10:44, 20.07.20
173
Суспільство
Білий будинок серед розквітлого саду дивився двома великими вікнами на  пасіку, яка складалася з вуликів-лежаків, розташованих двома рядами, розмальованих різнокольоровими фарбами. Пасіка була добре доглянута, й роботящі бджоли мирно гули, змагаючись між собою, хто більше принесе меду в сім’ю у цей весняний час. Неподалік будинку, під старою грушею, стояла довга дерев’яна лавиця. На ній сидів старий, посивілий бджоляр з глибокими зморшками на обличчі та ясними сірими очима. Біля нього прилаштувалося кілька молодих хлопців, які уважно слухали його розповідь про давно минулі роки.


…Коли в наш карпатський край прийшли руські, – почав він, – вони стали наводити новий порядок. Більшість тереблянців їх підтримали. Співчуваючі були з бідних сімей, частина з них були неграмотними, але влада їм довіряла. Займаючи державні посади, окремі вважали себе майже божками, яким усе можна. На той час два сільські легіні-однолітки, подорослішавши, створили власні сім’ї. Петро оженився на місцевій дівчині і перейшов жити до дружини, а Іван знайшов собі пару у сусідньому селі. Не дивлячись на важкі післявоєнні часи, старались кожен по-своєму, вижити.
У 1951-му вже третій     рік пішов, як у селі було створено нове колективне господарство – колгосп «Імені 12-річчя Сталінської Конституції», яке було наділено державними правами і прибрало до своїх рук усе: придбані селянами землі, скроплені людським потом, різний робочий реманент, тяглову і толочну худобу. Люди добровільно-примусово ставали колгоспниками: якщо не хотів записатись, ставав ворогом народу. Працювали за трудодні, які ланковий або бригадир записували на камені, бо паперу не було. Камінь потім викидали – не було потреби зберігати цей «документ».Петро був колгоспником, працював у новоствореній садовій бригаді, проживав із сім’єю та батьками на присілку Вишній Росул. Щоб звести кінці з кінцями, після цілоденної колгоспної роботи, увечері займався своїм газдівством. Іван не любив важко працювати, і коли побачив, що при новій радянській владі можна знайти легшу роботу, подався у районну народну міліцію, що була наділена широкими повноваженнями.
Аж ось неділя, вихідний день, травнева  тепла днина. Після завершення літургії віряни  з сільської церкви висипали на подвір’я, і кожен пішов своєю дорогою, несучи додому пастирське благословення.
Петрова дорога додому вела через центральну частину села, де групами збиралися люди і вели  сяку-таку розмову. На хвилину зупинився біля них, щоб послухати новини, але згадав, що сьогодні ще не їв, і подався додому.  Кам’яниста сільська вулиця вилася поміж хат в напрямку до річки. Думаючи про свої буденні справи, побачив, що назустріч іде давно знайомий Іван, у формі міліціонера. Зійшлися, як бувало раніше, привітались, подали один одному руки. У Івана на обличчі з’явилась радісна посмішка, а у Петра по спині пройшов холод. У ті часи така зустріч не віщувала добра.
За розмовою Петро зміряв постать Івана і побачив, що в нього ялові чоботи усі в глині, видно, десь ходив. Іван, посміхаючись, дав зрозуміти Петрові, що він зараз представник нової влади. Став розпитувати, як живеться, як діти, жінка, чи давно працює в колгоспі, чи кожного дня ходить на роботу. Петро, киваючи, відповідав, що любить свою роботу, а в  голові крутилася думка: за яку нічого не платять, живи, як хочеш. Тим часом Іван глянув на черешню, оповиту білим цвітом, на якій гули бджоли, і перевів розмову на інше: 
– Хотів би зайти до тебе в гості, подивитись, як живеш. Петро, слухаючи Івана, не міг збагнути, що йому треба. Та, врешті довідався, що у того ще з малих літ була мрія завестись у бджоли, щоб на  городі, під яблунями, гуділи  і був  власний мед.
Почувши Іванову просьбу, Петра ніби вдарило по голові обухом сокири. Миттєво промайнули минулі роки, згадалось, як росли, як пасли корови біля річки, як ходили до школи, а після уроків на пасовищі ганяли лопту (м’яч), зшиту із старих онуч. Коли ж підросли, разом ходили на вечорниці. У 1944 році добровільно стали солдатами радянської армії і одразу пішли на фронт. Після демобілізації, повернувшись у село, Петро став працювати на власній землі. Батьки Івана були безземельні, але маючи військові нагороди, він пішов працювати в міліцію й дослужився до капітана. Маючи офіцерське звання, вирішив, що настав той час, коли здійснюється усе бажане.
Розмова між чоловіками закінчилась тим, що Іван попросив Петра, як цімбору, аби подарував йому дві перезимовані бджолині сім’ї. Той, знітившись, відповів: «Бджоли не мої, а старого (батька дружини). Я з ними не працюю, бо не вмію, треба до нього звертатись.
Знаю, що він вірить у те, що не можна продавати або просто дарувати. Бо вони переходять від одного газди до другого. Борони, Боже, таке й думати!». Петро говорив, а Іван тим часом відступив декілька кроків і каже: «Дай знати, думаю, ми з тобою ще зустрінемось».
 Петро рушив дорогою, машинально переставляючи ноги, в голові роїлись неспокійні думки. Вдома, за обідом, розповів  про зустріч з Іваном. Вирішили: перезимовані бджолині сім’ї нікому не віддавати.
Тиждень минув спокійно. Петро більше в селі не появлявся, він майже забув про розмову, зайнятий весняним газдуванням. Ще вдосвіта піднявся з теплої постелі, взувся у кирзові чоботи, на плечі взяв вовняний уйош і вийшов на вранішнє подвір’я. З хліва вивів корівчину, рушив з нею під лісок, на колишню власну землю. Довкіл стояла тиша, сизий ранковий туман  застиг над лісом. Тільки де-не-де спокій почали порушувати співочі птахи. Молода трава прокинулась під ніжними сонячними променями. Корова, прив’язана до дерева, мирно паслася, і було чути її  хрумкання. Петро приперся плечима до старої яблуні,  вовняний уйош став зігрівати тіло. Заспокійливо задрімав, – очі самі закрилися. Скільки пройшло часу – не збагнув, лишень крізь сон почув шурхіт сухого минулорічного листя, й з-за кущів ліщини на світ Божий з’явився у міліцейській формі Іван. Сонливість як рукою зняло: що він тут робить такої пори? Корова, побачивши чужака, перестала жувати, підняла голову. Іван, нічого не кажучи, підійшов до сумирної тварини, відв’язав від дерева. Потягнув за кінець мотузки, і корова вільно пішла за ним на лісову дорогу, що вела до річки, а далі – у село. У Петра в жилах закипіла кров, він кинувся до односельця і силою став відбирати з рук мотузка. Той зупинився і тихо каже: «Петре, будеш робити дурниці, змушений буду стріляти, зброя коло мене. Корову твою я знайшов на колгоспній ниві, та іменем закону вона переходить у власність колгоспу. Тим більше, що ти утаїв, що маєш корову». Петро відказав: «Іване, ти нічого не знаєш, в колгосп землю дав, два воли, реманент, одну молочну корову, а цю по-праву мені залишили, бо у мене діти і роблю в садовій бригаді». Той не став слухати і пішов далі. Петро ніби задерев’янів та згодом прийшов до себе і пішов за ним. Став благати: «Ти знаєш, як живу, що будуть робити четверо дітей без молока?» Дійшли до річки. Зійшло сонце, променями торкнувшись верховіть. Іван зупинився та й каже: «Ти забув, про що ми з тобою говорили. Повертаю  корову, до вечора маєш привезти або принести, як хочеш, дві бджолосім’ї. Буду чекати тиждень».
Газда, забираючи мотузку, не промовив ні слова, тільки кивнув головою, що згоден. Повернувся додому, а батько ходив по двору і щось собі під ніс бурмотів. Корову завів до хліва. Розповів, що сталося і як хитро міліціянт придумав, користуючись владою, легко дістати бджіл. На сімейній раді вирішили їх не віддавати, корову годувати у хліві, на прогулянку випускати вдень, коли Іван на роботі в райцентрі.
Петро ходив по неділях та святах до церкви, та тільки один раз була в нього зустріч з недругом. І то випадкова розмова була короткою, про бджоли – ні слова. 
Весна пройшла, вступило у свої права літо. Цвіли буйно трави, зеленіло все навкруг: ожина, малина, мирно гуділи бджоли, носячи цілющий нектар. На душі був спокій, тривога відступила….
Запашної трави було багато, рясні дощі, літнє сонце налили соками зелень. Коли зайти у високу траву, здається, запах наповнює свіжістю легені. Петро подумав, що корові було б добре пройтися по високій зелені. Прийшлося випускати, бо ж не буде тварина все літо у хліві. Коли сонце вже високо піднялось над лісом, випускали її і вели подалі від хати пастися, в гущавину, де менше комарів. Доглядали старші діти, з очей не спускали. Так пройшов спокійно день, другий… Якось в обідню пору Петро хазяйнував надворі, батько пішов у село, а дружина працювала в ланці. З подвір’я добре видно край лісу, де паслася годувальниця. Придивився, що хтось біля неї ходить. Уважніше глянув – а той хтось веде її за мотузку у бік лісової дроги. Прибігли діти, плачучи: колгоспний сторож забрав нашу корову, вони не винні! Не гаючи часу, побіг до дороги і одразу впізнав Івана, що вже був без форми. Поздоровкався, але той навіть не глянув, ішов собі повільно. Зрозумів: він зайнявся нашою сім’єю серйозно, знаходить вільний час, спостерігає, можливо, хтось із сусідів підказує, і чекає слушної миті, щоб нас покарати. Знову корову забирає і цим страшить мене, хоче досягти своєї мети.
Ідучи поруч, весь час говорив. Розповів йому, як бджоли допомогли родині вижити в голодні післявоєнні роки. Як з дружиною набирали  в скупляння (глечики) мед і з полотняними сумками вирушали вранці, коли ще темно, пішки  до Хуста, через Шандрово, Данилово. Коли проходили під хустським замком, сонце вже стояло високо. У знайомих крамарів-євреїв вимінювали мед на чорні буханки хліба. З ними, утомлені, повертались додому під самий вечір. Хліб у хаті – велика радість, він був солодшим за мед…
Забрали землю, забрали останню корову, забереш бджоли, що будемо робити, як далі жити? Чим більше Петро говорив, тим більше переходив на крик, але Іванові було байдуже.
Із-за високого дерева показалась річка, яка тут, на кам’янистих перекатах, тихо шуміла. Знайшов у собі сили, став голосно, але без крику говорити: «Верни корову, даси воза з кіньми, завезу тобі два вулики». 
Повернувшись додому, розповів батькові про обіцянку.
Під вечір, коли бджоли були у вулику, на возі перевезли два вулики у село до Івана. Біля хати тихо зняли їх з воза, перенесли углиб саду, під яблуню і поставили на камені. Івана не було вдома, дружина сказала, що на службі. Петро промовив, як заклинання: «Даю, бо мушу, моє най живе і залишається при мені на віки вічні».
Більше з Іваном не зустрічалися…
Старий пасічник закінчив розповідь. Потім зітхнув: «Важко згадувати, але таке не забувається»…
Степан ЧОПИК-МИКУНДА.
Записано в с. Теребля, у 1975 році від  бджоляра Юрія Петровича Несуха (1916-1997 рр.), який проживав у присілку Вишній Росул.
Читайте також:
Коментарі:
Додати коментар
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Тячеві

вологість:

тиск:

вітер:

Оголошення
Розробляється детальний план території для будівництва
Розробляється детальний план території для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, част. вулиці Ф.Манайла в с. Терново, Тячівського району, Закарпатської області. Громадські слухання відбудуться 21 серпня 2020 року 0 10.00 в приміщенні Тернівської сільської ради.
Онлайн-передплата – послуга від АТ «Укрпошта»
АТ «Укрпошта» пропонує скористатися послугою онлайн-передплати на ІІ півріччя 2020 р., яка розпочата з 7 квітня поточного року.
Оформлення онлайн-передплати займе до 5 хвилин часу. Необхідно зайти на головну сторінку сайту  www.ukrposhta.ua в розділ «Передплатити», обрати потрібне видання, додати його «у кошик», натиснути «оформити замовлення». Обов’язково зазначити поштову адресу, на яку здійснюватиметься доставка обраних видань, та розрахуватися за оформлене замовлення платіжною карткою. Комісія за операцію оплати зі споживача додатково не береться. 

Спалювання сухостою та сміття завдає величезної шкоди довкіллю
Спалювання сухої рослинності та сміття завдає величезної шкоди довкіллю, створює загрозу для життя рослинного і тваринного світу, а нерідко і людей, та може призвести до некерованих надзвичайних ситуацій, особливо у пожежно-небезпечний період.

Звернення до мешканців Тячівщини, які повернулися з-за кордону
У зв’язку з ситуацією, що склалася навколо небезпеки поширення коронавірусної інфекції COVID-19, переконливо просимо  дотримуватися карантинних заходів та  самоізоляції.