Біда нагрянула нежданно

–    Наша родина мешкала в селі Чумалево, розповідає вона. – І хоч мені в 1944-му виповнилося лише чотири роки, те, що сталося того теплого, сонячного  дня, пам’ятаю в  дрібних деталях, які врізалися в пам’ять, напевне, через  гостру драматичність  події.…Несподівано на вулиці  зачувся гул мотору – поряд з нашою хатою, біля сусідів-євреїв зупинилася вантажівка. А вже через кілька хвилин звідти лунав дитячий плач, крик і голосіння господині. Люди, що  кинулися до воріт й повибігали на вулицю, побачили вражаючу картину: кілька озброєних угорських вояків виштовхували з хати до смерті переляканих сусідів – молоду господиню  та  її донечку Голду. Я аж заціпеніла від подиву, коли побачила, як злетіла в повітря моя  маленька подружка, котру угорський фашист  закинув  до кузова, вхопивши за   обидві руки.  Перш, ніж машина від’їхала,  сусідка   зняла з донечки фартушок і кинула мені зі словами: «Це щоб ти не забувала про Голду». А до матері звернулася з проханням  приглядати за хатою, пообіцявши за це винагороду після повернення.  
Мені важко було збагнути  малим дитячим розумом, що  насправді відбувається, проте відчувала: діється щось страшне. Бо  на обличчях  у всіх сельчан застиг вираз жаху. Та коли отримала обновку, настрій різко змінився: зодягнувши фартушок ,    побігла  хвалитися всім на вулиці, який він гарненький і яка велика на ньому кишеня. Зненацька до мене підійшов  угорський гонвед і поклав у кишеньку фартушка шоколадку, а тоді взяв на руки і поніс, пообіцявши ще  пригостити цукерками. Я легко погодилася, бо солодощами в ті важкі часи нас ніхто не балував, навіть «коцка»  рафінаду  була  розкішшю. Так, майже ніким не  поміченими у тій веремії, ми прийшли до хати, де квартирували  військові. Уже через кілька хвилин  я ласувала смачними м’ясними консервами й розгортала хрусткі обгортки цукерок.  А ще «добрий дядя» дав мені пачку цигарок, мовляв, для нянька. Потім мене зморив сон, і я мирно заснула на акуратно заправленому ліжку.
  Уже вечоріло, коли до  хати  вбігла перелякана мати  із  угорськими солдатами й кількома місцевими жінками. Вона вхопила мене на руки і притисла до себе, не стримуючи сліз від радості, що пропажа, нарешті, знайшлася.
Виявилося, вона встигла переполохати півсела, шукаючи свою Марічку, побігла і в комендатуру, та лише одна жінка запримітила  мене на руках у солдата- угорця. Якби не вона, хтозна, чим би усе й скінчилося. Адже згодом стало відомо, що цей чоловік свого часу  пережив особисту драму – під час авіанальоту снаряд влучив у їхній     будинок, тож в одну мить він  утратив і дружину, й дітей (як твердить Вікіпедія, «для слушного приводу вступу у війну німецькі та угорські фахівці розробили  план авіанальотів на  низку міст Східної Угорщини, що його втілили в життя німецькі літаки під виглядом радянських»).Вочевидь, угорський військовий вирішив таємно вивезти мене на свою батьківщину. Мабуть, я дуже нагадувала йому крихітку-донечку, із втратою якої він не міг змиритися.
Шила в мішку не сховаєш:  про цей його вчинок стало відомо командуванню. І хоч мати, ставши на коліна, просила  не карати цього чоловіка, якого щиро шкодувала,  він десь зник із  села, і про його подальшу долю ніхто нічого не чув.
Так,    під «шумок» депортації євреїв-односельців, я, мале , довірливе дитя,  трохи не  наразилася на  смертельну небезпеку у шаленому, безпощадному  вирі війни. Та, видно, мій янгол-охоронець тримав наді мною своє крило, – пригадує Марія Візічканич.

Записала Ганна Макаренко.