Офіційний сайт
Тячівської районної
газети "Дружба"
» » » » Таке не повинно повторитись…

Таке не повинно повторитись…

09:46, 15.02.21
192
Суспільство / Пам'ять
Нещодавно, 27 січня, світ відзначав сумнозвісну дату – Міжнародний День пам’яті жертв холокосту. Жахливі кадри телесюжетів і вражаючі фото, з яких дивляться люди різного віку, а серед них – і діти, з виразом жаху на обличчях, – нагадували про страшні нацистські злочини, що призвели до винищення однієї третини євреїв та тисяч представників інших національностей. Вкотре вони вразили мене до глибини душі і серця, і я вирішила взятися за перо, щоб розповісти про мої дитячі враження, які збереглися в пам’яті з тих лиховісних днів.



…У нашому селі Калини також проживали євреї. Коли розпочалися переслідування, чимало з них покинули свої домівки і подалися в ближні гори, вкриті густими лісами. Там, хто як зумів, викопали землянки, в яких і переховувались від угорських жандармів (чандари – казали в наших селах). І лишень на світанні та з настанням сутінків боязко підходили до людських осель – попросити, бодай, якихось харчів. У нас тоді був салаш, тобто, по-сучасному, – дача в урочищі Борсуканя, доволі далеко від села. Салаш стояв біля глибокого яру. І мені, малій трирічній дитині, запам’яталося, що ввечері з того звору до нашого салаша приходили троє якихось   хлопців. Коли я питала в мами, хто це, вона відказувала: «Це якісь волохи». Так у нас називали чоловіків-румун, що жили неподалік від нашої хати.
Цим молодим хлопцям-євреям допомагали й інші односельчани, що жили далеко в горах. Хтось дав їм теплий сукняний вуйош (піджак), хтось домоткані холошні (штани), головні убори – крисаню й джугаль, постоли й теплі портянки (онучі). Так євреям вдавалося маскуватися під сільських чоловіків.
Коло нашого дачного будиночка були й сараї, і вони, коли темнішало, іноді приходили й забирались на ночівлю на горище, де зберігалося сіно й отава. Та тільки-но починало світати,  знову втікали в гори й ховалися у своїх землянках.
Лишень коли я трохи підросла, мама мені розповіла правду. А в ті тривожні дні вона клала у дерев’яне відро мале глиняне горнятко, а в нього – нехитрі й небагаті харчі, що водилися в нашій хаті. Часто це була варена картопля, мамалига (токан) з молоком, кукурудзяний хліб. На горищі в сараях висіли торбинки з сухофруктами, грецькими горіхами. А також – зі смаженими на плиті зернятами кукурудзи: коли не було в нас звареної страви, вони слугували їм їжею.
Проте угорські жандарми не обминали увагою і гірську територію. Пам’ятаю випадок, коли біля нашого помешкання зупинилися два великі коні, на яких сиділи  якісь незнайомі вершники. Коли мама вийшла до них, почали розпитувати, чи не знає, де ховаються жиди. Нічого нового не дізнавшись, вони покинули наше обійстя. А мені дуже запам’яталися чисті, блискучі чоботи незваних гостей та якісь мотузки в їхніх руках. 
Та, дав Бог, нарешті, минулося єврейське лихо. Дійшла чутка й до нас із сусідами, що мадярські жандарми повтікали. Проте хлопці-євреї боялися, що насправді їх хочуть хитрощами виманити зі схованок, тому швидко повертатися додому не квапилися. Натомість попросили маму усе як слід розізнати. То вона залишила нас вдома із дідусем, а сама подалася в село. Коли  повернулася й розповіла «волохам» про обстановку в селі, вони страшенно зраділи довгожданній добрій звістці, почали обнімати один одного, маму, а нас із сестрою підкидали вгору й кружляли з нами, взявши на руки. 
… Минув якийсь час, і ще одна радість прийшла в хату: повернувся батько з війни. Життя з того часу потекло трохи по-іншому: він пішов працювати лісорубом, а робітникам тоді давали продуктовий пайок – кукурудзяне борошно, на свята – трохи пшеничного, іноді й цукор.
Мені підоспів час іти до школи. До речі, в школу тоді мали ходити усі, навіть, переростки повинні були закінчити хоча б чотири класи. Бажання вчитися у дітей було, та іноді не пускали злидні – часто не мали в що одягтися і взутися. Держава, правда, в дечому допомагала: дітям давали підручники, якісь портфелики, декому й одяг та взуття.
Продовжуючи розповідь про переслідування євреїв, зазначу, що саме в цей школярський період я дізналася від мами правду про «волохів», – трьох молодих євреїв. Звали їх Йося, Дувид і Хаскіль. На той час, коли я пішла до школи, вони вже завели сім’ї, влаштувались на роботу. Дувид одружився на нашій місцевій дівчині, а Йося і Хаскіль вибрали єврейок. Ще більше про їхнє перебування в Борсукані я довідалася  від самого Йосі. Дувид працював у колгоспі на заготівлі лісоматеріалів для будівництва, Йося – у продуктовій крамниці, яка обслуговувала переважно працівників Усть-Чорнянської вузькоколійки, а Хаскіль був начальником пекарні в Дубовому. Вони намагалися не залишатися в боргу перед селянами, котрі рятували їх від вірної смерті. Йося якось викроїв нам і кілька буханців хліба, й пшеничного борошна, яке мама завжди берегла до свят, на домашню лапшу. При скруті давав нам магазинні товари в борг. А ще, коли мене мама посилала до крамниці за сірниками, милом и сіллю, він майже завжди давав мені в подарунок шість грудочок цукру – щоб вистачило для усіх нас, шістьох дітей.
Не забував про нас і Хаскіль – двічі на тиждень відкладав для нашої родини  дві буханки хліба. І я, в свої дев’ять років,  прошкувала пішки цілих чотири кілометри, аби непомітно для інших купити від Хаскіля хліб. Траплялося, що й грошей за нього він не брав, хоча хліб був на рознарядці.
Ось так добро повертається добром.
Однак прийшов час, коли наче хтось покликав євреїв на їхню праотчу батьківщину. Дувид до цього дня не дожив – він рано помер  і був похований у Калинах. А Йося, наш добрий сусід, і ще одна єврейська родина – Мошкова – у 1975 році виїхали до Ізраїлю. Чи не все село прийшло проводжати їх у далеку дорогу.
Їхні діти час від часу навідуються в Калини, зустрічаються з сусідами й однокласниками.
На завершення цієї розповіді хочу поділитися своїми думками й глибокими переконаннями. Добро має повертатися добром. Хороші справи, гарні вчинки не повинні забуватися – вони не мають терміну давності, не мають «прив’язки» до національності, для них не є перепоною ні відстані,ні кордони.
Нехай завжди і всюди перемагає Добро!

Марія Куцин-Лунга. с. Калини.
Читайте також:
Коментарі:
Додати коментар
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Тячеві

вологість:

тиск:

вітер:

Оголошення
Відтепер передплатити "Дружбу" можна і онлайн
Шановні читачі! 
Раді повідомити, що з'явилася можливість передплатити "Дружбу" онлайн - на сайті "Укрпошти". Більше не треба стояти в черзі у поштовому відділенні! Оформляйте передплату в будь-який зручний для вас час за посиланням: https://peredplata.ukrposhta.ua/index.php?route=product/product&code=500000006&product_id=94540
Передплатний індекс "Дружби" - 61823.
Передплату на "Дружбу" продовжено до кінця 2020 року
Дорогі друзі! Рік, що завершується, був для усіх нас нелегким. Проте, і в цих нових умовах ми, журналісти газети "Дружба", завжди намагаємося тримати руку на пульсі подій та відшуковуємо актуальну, злободенну та цікаву інформацію. Пишемо про Вас і для Вас.  Тож сподіваємося, що прихильники  районки передплатять газету і на 2021 рік.
 До речі, зробити це можна онлайн - на сайті "Укрпошти". Передплатний індекс "Дружби" - 61823.
Не рубай ялинку!
ДП «Брустурянське ЛМГ» повідомляє, що  підприємство не має ліміту на заготівлю новорічних ялинок. Стаття 65 КУпАП, стаття 91 ЛКУ: штраф за зрубану ялинку діаметром до 10 см – 517,86 грн. Шановні громадяни, працівники лісової охорони будуть проводити рейди, накладатимуть штрафи і секвеструватимуть зрубані ялинки. 
В.Михалчич, провідний інженер з охорони лісу. 


Розробляється проект детального планування
Розробляється проект детального планування території земельної ділянки площею 0,0664 га за адресою: с.Нижній Дубівець, вул.Шевченка, б/н для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд на ім’я Прокопанич Тетяна Миколаївна.
Громадські слухання відбудуться у Дубівській селищній раді.