Офіційний сайт
Тячівської районної
газети "Дружба"
» » » » Морова пошесть холери не щадила тереблянців

Морова пошесть холери не щадила тереблянців

09:40, 16.08.21
271
Суспільство / Сільське життя / Пам'ять
Нині з телепрограм, газет та  Інтернету щодня довідуємось, скільки людей захворіло, вилікувалось або померло внаслідок епідемії коронавірусу. Проте незважаючи на це та на прохання лікарів дотримуватись карантинних вимог – носити захисні маски, зберігати соціальну дистанцію, правила відповідної гігієни, більшість  вважає, що лихо обійде  його стороною. Хоча уже другий рік весь світ охоплений страшною пандемією, яка косить людей, і хвороба ця не відступає, а набирає обертів. 



Із всесвітньої медичної історії відомо, що людство на планеті Земля пережило багато пандемічних захворювань: тиф, чорну віспу, іспанський грип та ряд інших. У Європі люди найбільше хворіли на чорну смерть – чуму. У середині ХІV століття вона перекочувала в Європу і забрала близько 35 мільйонів людей – майже кожного третього. Лишень людство оговталось від чуми, як їй на зміну у 1920 році  прийшла нова біда – холера (грецьке слово «холс» – жовч, «рео» – течу). Зараженню «допомагала» природна літня спека та густота населення. За час першої хвилі померло близько 40 мільйонів осіб.
Згідно з розповідями старожилів, «пошесть-колера» (так місцеві називали хворобу у Тереблі) з’явилась тут приблизно у 1820 році.
Якою дорогою і ким вона була занесена в село – невідомо. Відомо, що місцеві жителі часто вели торгівлю сіллю, тож їздили з возами аж за Тису і добирались по рівнині до річки Дунай. У цей час прояви захворювання вже були відомі у Європі. Вочевидь, в такий спосіб тереблянці й підхопили цю хворобу. Був іще один шлях. У 1806 році розпочалося будівництво кам’яної Свято-Миколаївської церкви в самому центрі села. Зводили її будівничі з Угорщини та Австрії. Влітку працювали, на зиму їздили додому, а навесні повертались. Можливо, хтось із них теж був хворий.
У якому саме році холера проявила свою силу, зараз достеменно не відомо, але вона стала смертельною загрозою для села, а потім – і для всієї Тереблянської долини.
Про лікування на державному рівні навіть не йшлося, найближча лікарня була в м. Берегово. Звідти приїжджав лікар, обстежував, пояснював, але не лікував, бо й сам не знав, як.
Люди були безсилі перед страшною недугою, й не відали, що їх чекає завтра. Панікували від страху й тривоги. Селами ходили проповідники і розповідали: це всіх  карає сила Божа за видимі і невидимі гріхи. А ще знаходились сімейні «астрономи», які пов’язували холеру з сонячним та місячним затемненнями, з частими землетрусами, на які впливає розташування небесних світил, появою на небокраї в нічний час комети або метеорита.
Взимку 1867 року стався великий землетрус з епіцентром в с. Вонігово. Настільки колихнуло землею, описують очевидці, що дерев’яні зрубні хати змістилися вбік до 1 метра. Від гори Городище, що біля Тереблі, з вершини відкололась велика частина і сповзла донизу, й біля її підніжжя довгий час лежали величезні кам’яні брили.
Люди почали вірити різним вигадкам та пророцтвам. Зокрема, що моровицю розносить сизий ранковий туман у вигляді водяної пари, яку вітер переносить від села до села. Тож боялися вранці виходити з хати, чекали, поки туман розсіється.
Також вірили, що холера перекидається в чорну кішку, і де вона побуває, там помирають. Тому в селі стали вбивати кішок, своїх і чужих…
Страх примушував людей шукати різні методи лікування. Цілющі властивості приписували зеленій кропиві, начебто, якщо добре натерти нею голе тіло, після чого з’являються міхурі, хвороба може відступити. Доходило до того, що хворі лягали в зарості кропиви і качалися в ній, час від часу повторюючи цю процедуру. Але це не допомагало – нерідко в ній знаходили людину з жахливими опіками шкіри або мертвою.
Тож селяни почали боятися один одного, сусіди перестали ходити в гості, родичі майже не спілкувалися, бо бачилися рідко. Такого страху лихо нагнало на людей, що рідний брат боявся брата, сестри, а матері з дітьми ходили по селу, як чорні привиди.
Після зараження в людини починалося зневоднення, розлади шлунку. Шкіра поступово жовтіла, в очах застигав смуток. В якусь мить наставала раптова смерть.
Хтось придумав відганяти холеру димом. На вулицях і на гірських верховіттях палили великі вогнища, дим від яких стелився донизу. Сподівалися, що так зможуть врятуватися. Постійно дзвонили у церковні дзвони, «розганяли» звуком заразне повітря.
Рятуючись від напасті, багато сімей залишали свої оселі і тікали у гори, де проживали в землянках, більше ні з ким не спілкуючись.
Місцева влада, священник та працівники солекопалень, як могли, слідкували за порядком, серед них були «глашатаї», що ходили по селу, заглядали в хати, дізнавалися від родичів про померлих.
Тим, хто займався небіжчиками, соляна контора давала кожного ранку вжити чарку спирту або доброго вина. 
Мертві тіла виносили і складали під  хатою, у затінку. Перед тим, як загорнути покійника у білу верету, перев’язували мотузкою, клали на дощаті ноші. Обов’язково зі шматка тканини робили для небіжчиків тапочки, щоб на тому світі був узутий. Домовин не було у потрібній кількості, їх не було кому робити. На старому цвинтарі, який знаходився між селами, місця для поховань не вистачало. До речі, там нині стоїть Свято-Вознесенська церква.
У 1830 році місцева влада через катастрофічне становище із цвинтарем з допомогою священника та керівників солекопалень звернулась до Марамороської жупи в м. Сиготі, щоб дозволила виділити землю під нове кладовище.
Сухішу кам’янисту землю під нього виділили в нижній частині села. Зараз цей цвинтар називають старим, де до сьогодні збереглись надгробки, що заросли акацією та осикою.
Могильні ями копали вручну, й щодня сумний церковний дзвін сповіщав про смерть на всю округу. У селі за день-два назбирувалось з десяток померлих, їх підводами відвозили на цвинтар і у великій ямі складали поряд. Після того, як над ними помолився священник з кадилом, мертвих трохи прикидали землею. Другого або третього дня знову привозили небіжчиків і ховали в такий же спосіб, засипаючи землею так, щоб залишився надгробок, на якому  ставили хрест…
У 1820-1845 рр. на приході в с. Теребля у Свято-Миколаївській церкві були два священники – старший о. Георгій Петрицький  та молодий помічник о.Василій (Стегура). Вони намагалися вивчати хворобу холеру, але селом ходили розмови, що там і там бачили чорну кішку, в яку перетворилась смерть, і яка часто ходить ввечері або вночі центральною дорогою. Врешті, вирішили на основних дорогах виставити цілодобові пости і чергувати. Нічого не змінилось. Тоді обидва попи звернулись до людей, мовляв, такий спосіб не допомагає, потрібно довкіл села зробити свіжу борозну. Й одного дня майже всі місцеві прихожани, зібравшись на околиці села, вибрали чотирьох сильних молодих волів та чотирьох сміливих незайманих дівчат, яким було по 15-17 років. Вони роздяглися і стали ярмити волів (збоку їм підказували). Волове ярмо клали навиворіт, щоб, не дай Боже, чорна кішка не знайшла дорогу назад, бо її потрібно обманути.
Дві дівчини стали поводирями волів,  а інші по черзі тримали плуга за чепіги і непоспіхом орали свіжу борозну навколо села. За ними ішов священник у ризах, з групою дяків та односельчан, співаючи молитви і псалми, а борозну кропили свяченою водою. Дуже вірили, що смерть відступить, чорна кішка не зможе перескочити освячену борозну і не прийде в село морити людей.
У 1800-1850 рр. в селі проживало шість німецьких сімей (О.Мицюк), які працювали в соляній конторі і безпосередньо були пов’язані роботою з сіллю. Вони мало хворіли і майже ніхто серед них не помирав. З’явилася думка, що сіллю можна вилікуватись від холери. Тому селяни майже щодня приходили на берег соляних озер, що знаходилися за селом, купалися і пили солону ропу.
Одна місцева старенька жіночка якось згадувала, що чула від своєї бабці, начебто, в їхній родині мало померло, бо знали виготовляти цілюще зілля. При підвищеній температурі тіла й фізичній слабкості бабка робила ліки. Брала зелену або засушену кропиву, запарювала окропом. Після охолодження додавала доброго виноградного вина і повну кружку (водянча) давала випити хворому. Він лягав у теплу постіль, прикрившись вовняною джергою-ліжником і так засинав.А через деякий час прокидався, увесь спітнілий, проте відчуваючи приплив сил і гарний апетит. Тоді йому знову давали випити кропив’яного відвару з вином, після чого зневоднення організму припинялося.
Архівні документи свідчать, що сільський священник о. Георгій (Петрицький), як і його дружина Марія Папп, померли у 1829 році. Можливо, від холери (припущення автора), а, можливо, збіг дат – це лишень випадковість.
Холера косила людей не тільки в Тереблі, а й у сусідньому Дулові. Воно підпорядковувалось владі села Теребля і було лишень парафіяльним. Всі церковні треби виконували тереблянські священники, які проживали на церковній фарі.
Дулівчани, при першій потребі, повідомляли про чергову смерть у Тереблю на уряд і священнику о. Георгію, який постійно відправляв обряди поховання, а також направляв свого помічника о. Василія. Священника привозили до дулівського цвинтаря підводою, при вході віз зупиняли, бо настоятель боявся підхопити хворобу. Не злізаючи з воза, він відспівував померлого, молився, махав кадилом, кропив свяченою водою в бік могил і, нарешті, давав знак, що можна загрібати.
Серед дулівчан живе цікава згадка про ті часи. Місцева жителька серед білої днини пішла на свою ділянку, де росла висока кукурудза і стала обдивлятися її, ходити по ниві. Раптом бачить поміж рядів майже голу дівчину з розплетеним по пояс довгим волоссям. Жінка злякалася і хотіла йти геть, але дівчина заговорила до неї:
«Мене не бійся, знаю, що у селі померло більше 20 людей. Іди скажи, щоб цього дня взяли молоді воли, якими б керували  незаймані дівчата і зорали довкіл села свіжі борозни. І цей день у Дулові має бути зарічним – зарок корелі, і святкувати його слід як храмове свято. Після цього люди перестануть помирати». Жінка, геть збентежена, розповіла про це односельцям. Тому  в день  29 серпня з 1865 року і до сьогодні ніхто в Дулові не працює, не дивлячись на віросповідання. На дзвіниці б’ють у дзвони, святково одягнені люди йдуть до церкви, нині тут священник о. Петро (Бокоч) служить Божу літургію, і всі моляться до Всевишнього, щоб і надалі обминали їх земні хвороби. Опісля всі ідуть на цвинтар, де батюшка молиться, а прихожани на могилах рідних запалюють свічки і згадують їх у молитвах добрим словом.
Ця традиція, започаткована ще нашими дідами, зберігається до сьогодні.

Степан Чопик-Микунда, с. Теребля. 
Читайте також:
Коментарі:
Додати коментар
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Тячеві

вологість:

тиск:

вітер:

Оголошення
Відтепер передплатити "Дружбу" можна і онлайн
Шановні читачі! 
Раді повідомити, що з'явилася можливість передплатити "Дружбу" онлайн - на сайті "Укрпошти". Більше не треба стояти в черзі у поштовому відділенні! Оформляйте передплату в будь-який зручний для вас час за посиланням: https://peredplata.ukrposhta.ua/index.php?route=product/product&code=500000006&product_id=94540
Передплатний індекс "Дружби" - 61823.
Фільм «Закарпаття» Шона Вільямса показуватимуть в Тячеві 25 серпня
Повнометражний фільм «Zakarpattia» (США/Україна 2018, 85 хв) від Q&A, режисером якого є Шон Вільямс, презентуватимуть у м. Тячів в картинній галереї ім. Ш.Голлоші, 25 серпня 2021 року о 16.00. (Вхід вільний, захід проводитиметься з дотриманням карантинних норм.)
Він знімався у 2013-2016 роках. Прем’єра відбулася у Бухаресті у 2018 році. Був показаний у США, Румунії та Німеччині. У 2021 році відзначений як «один з найкращих музичних документальних фільмів про традиційну музику в Україні сьогодні».

Центральна вулиця с. Добрянське перекрита
На офіційній сторінці Вільховецької ТГ поміщено повідомлення, яке зацікавить усіх водіїв. А саме: у зв’язку з асфальтуванням центральної вулиці у с. Добрянське, проїзд вантажного транспорту на цій ділянці, починаючи з суботи 21 серпня і на період робіт, заборонений.
Об’їзд – через Нересницю і Тересву.
Рух легкових автомобілів також буде обмежений. Радимо користуватись об’їздом через вулиці Жовтнева і Миру. Дякуємо за розуміння!
Вл.інф.

У Солотвині відзначать 30-ліття Незалежності України та День шахтарського селища
28 серпня Солотвино запрошує усіх  відсвяткувати 30-у річницю Незалежності України та День шахтарського селища  біля нового скверу  по вулиці Європейській (на території Солотвинського ЗЗСО №1).