Офіційний сайт
Тячівської районної
газети "Дружба"
Останні новини
» » » » » Подвижництво архімандрита Вікентія

Подвижництво архімандрита Вікентія

09:49, 16.03.20
127
Духовність / Пам'ять
Постать священнослужителя Вікентія (Василя Ороса) яскраво вписана в історію Православної Церкви Закарпаття ХХ ст. Його духовне  подвижництво варте вивчення та наслідування сьогодні.

Народився  він в с.Іза Хустського району 18 вересня 1901 року. Починав своє церковне служіння послушником Ізянського монастиря у 1924 р., а в 1929-му  прийняв монаший сан. Помер у березні 1982 року  в чині схиархімандрита.
…Архімандрит Вікентій  (Василь Орос) давно не зустрічав  весну і літо в рідному Закарпатті, на землі, що народила його, в стінах обителі православного Углянського монастиря, адже на роки  доля закинула його  у віддалені місця  – відбувати покарання.   Повернувся на батьківщину  у червні 1955 року, за що вдячний Богу. Після суворого краю Сибіру Карпати видалися справжнім земним раєм. 
Серцем і душею радів, що Бог дав йому   сили, а, можливо, і випробування прикласти свої труди на відновленні цієї духовної святині. В голові монаха снуються думки про  історичні періоди становлення, розквіту та падіння  монастирського життя. Немало бід та утисків   в різні історичні періоди  пережито. У свій час не вистояла святиня перед  утисками Австрійської монархії: в 1788 році її  було закрито. Але вірників не полишала надія та сподівання на відновлення. Час воскресіння  прийшов на початку ХХ ст. з приходом до влади на Закарпатті  Чехословацької Республіки.
– Як сьогодні, – згадував Вікентій, – пам’ятаю свою розмову з єпископом Мукачівсько-Пряшівським Дамаскіном, який говорив, що настали часи повернутися до питання історичної пам’ятки православної віри на Закарпатті –Углянського монастиря. «Благословення від керівництва церкви Сербської (православна церква в той період відносилася до Православної Церкви Сербії) є», – сказав єпископ. І додав: «Порадившись в єпископаті, ми вирішили доручити це надзвичайно  важливе питання виконати Вам». Це був 1931 рік. А щоб  легше і зручніше вести будівництво на обителі, Вікентія було переведено з с.Нижній Бистрий для служіння в сусіднє село Кричево. Часи були нелегкі. Сподіватися на значну матеріальну  допомогу на відновлювальні роботи монастиря  від прихожан  було марно,– бідність сковувала кожному руки. Відбудовувати обитель прийшлося  з нуля, адже  на місці пам’ятки православія стояв  пустир: тут випасалася людська  худоба, земля була у власності єврея, а від  церкви, в зарослях бур’янів,  чорніли лише залишки кам’яно-бутового  фундаменту. Великий обсяг робіт потрібно було виконати, а  коштів майже  не було. Зате було велике бажання відновити православну святиню. Для цього  Бог дав  духу, терпимості і вселив  надію у спроможність підняти обитель з руїн. За п’ять тисяч крон, які отримав від продажу земельної ділянки в с.Іза (її отримав  у спадок від батьків), Вікентій  викупив у єврея землю під святиню. У с.Кричево  придбав  два дерев’яні будинки, з яких  збудував каплицю та декілька келій для перших  монахів, які перейшли сюди з Городилівського монастиря. Робота спорилася, крім посильної допомоги мешканців села, сам трудився з ченцями-насельниками від ночі до ночі, адже, крім усього, був ще й вмілим майстром-дереводілом.
Війна, що прокотилася Європою в 40-х роках ХХ ст., внесла корективи у духовне життя монастиря. Чоловіки-ченці розійшлися хто куди. Та щоб чернече життя тут не завмерло, Вікентій поселив у скит декількох черниць із Драгівського жіночого монастиря, де він був духівником з 1937 по 1949 роки. Вони і започаткували монастир в Углі як жіночий. 1948 рік знаменується у розвитку святині тим, що на місці каплиці, завдяки безпосередній участі та роботі Вікентія,  був збудований новий храм на честь Успіння Пресвятої Богородиці та двоповерхову будівлю, в якій розмістилися келії для проживання жінок, кухня та трапезна. Не все було легко, згадував з роками Вікентій. Політичні потрясіння в світі відкладали негативний відбиток і на релігійні процеси в Карпатській Україні. Точилися міжконфесійні суперечки в приходах, а тому єпископат для підсилення православної віри  на місцях посилав на приходи грамотних і авторитетних священнослужителів, серед яких був і  Вікентій. Тому його пастирська біографія містить періоди служб у різних приходах Хустського, Мукачівського, Рахівського та Тячівського районів. Його любили прихожани,не любили інаковірники, але поважали всі. Він умів говорити і працювати з масами,  був справжнім дипломатом.
Та де б не був чи працював архімандрит Вікентій, ні на день не полишав роботи з відновлення та матеріального зміцнення Углянського монастиря.
Історичні факти свідчать, що православ’я в Закарпатті у різні часи  переживало  розквіт та падіння. Чорний період, згадував архімандрит та монахині, настав з приходом радянської влади. Закривалися церкви, монастирі, а церковні служителі піддавалися переслідуванню. Влада діяла по-вовчому: в основному вночі. Дерев’яні хрести, що стояли обабіч доріг, на роздоріжжях, майданах т.д., рубали під корінь, звозили  в безлюдні місця і спалювали. З кам’яними було важче, потрібна була спецтехніка. Дивна історія зі знесенням камінного хреста в селі, який стояв з незапам’ятних часів  при центральній дорозі  біля колишнього колгоспного двору, до   сьогодні побутує серед мешканців Углі, і не тільки. Для його знесення влада використала  гусеничний трактор з тросом. Коли тракторист намагався знести  хрест, включивши передачі, той не  рушав з місця. Операцію  повторювали декілька разів, та трактор стояв, ніби вкопаний у землю, а далі – загорівся. Це було на очах у людей. Уцілілий хрест по сьогоднішній день стоїть на тому ж місці.
Великий супротив влада отримувала від громадян при знесенні хрестів, що стояли у приватних обійстях. Інколи протести були настільки гострими, що можновладці  змушені були відступати.
Цікава історія трапилася і при знятті хреста з церковної вежі (купола)  православного монастиря. Черниця Катерина (Христина Стан) розповідала, що коли закрили  монастир у 1959 році, черниць розігнали, а всі будівлі передали місцевому колгоспу під господарські  склади. Дуже непокоїв владу хрест, що височів на церкві. Для його зняття з району привезли спеціаліста-висотника. Три рази намагався він зі своїм спорядженням піднятися на вежу для демонтажу хреста  і не зміг. За четвертої спроби раптом  зірвався, впав на землю, покалічив ноги, руки…Його доправили у лікарню, де через короткий час і помер. Хрест так і залишився на вежі. Та недовго колгосп використовував монастирські приміщення, щось не велося їм у цих місцях. Згодом розмістили тут шкільний гуртожиток, але утвердитися школі тут надовго також не судилося. Довгий час пусткою стояли монастирські келії та церква, час і негода руйнували їх. Бурелом 1981 року понівечив будівлі, сад, посаджений та вирощений насельниками обителі. Дивитися на таке  без сліз було  неможливо. Після таких знущань над святинею в 1987 році територія колишнього монастиря з усіма будівлями була передана у використання під міжшкільну навчально-виробничу  майстерню. З цього дня тут завирувало нове життя. Керівництво майстерні зуміло за короткий час  благоустроїти  територію монастиря: огородити її  металічною сіткою та посадити живопліт, провести реконструкцію поваленого саду (висохлі дерева було зрізано,а на їх місці закладено новий сад), почищено колодязь, розпочато прокладення під’їзної дороги тощо, та збудовано триповерхове  приміщення під навчальні класи, яке, із здобуттям незалежності України   було передано монастирю безкоштовно. Справедливість було відновлено. Та чи загоїлися  душевні рани черниць!? Думаю, що ні. Травмовані  душі ще й досі ятрять важкі спогади. 
Хвиля репресій та переслідувань комуністичного режиму не обминула і архімандрита Вікентія. 
…У травні  1952 року несподівано, вночі,  у шибку  вікна церковної фари, де жив священик,  постукали. 
– Відчиніть швидко, – злісно й  притишено  почулося  під дверима…
…Відвідувачі назвали себе працівниками служби державної безпеки і наказали хутко збиратися з ними.
У Тячеві архімандрита  завели у приміщення, напевно, підвальне, бо під самою стелею віднілося невеличке віконце, затягнуте якоюсь чорною полотниною.  Наказали стояти обличчям до стіни. Згодом зайшов чоловік:
– Так, святійший отець Вікентій, будете говорити правду, буде Вам добре. 
– Я все своє життя жив і живу по-правді, ніколи ні з ким не брехав, говорив завжди правду. Але я не знаю, за що мене привезли сюди. В житті нікому зла і кривди не вчиняв, проти влади не виступав, бо всяка влада, написано в Божому письмі, дана на землі Богом. А моє покликання на землі – молитися Господу Богу, – говорив  Вікентій.
– Не вірю вам, отче, факти проти  вас говорять інше. І додав:
– Ви давно знаєте Івана Пилипця?
Останні слова громом упали на голову священика, він усе зрозумів. Говорити не міг, в горлі щось перемкло, стиснуло в грудях. У голові закружляло, потемніло.
Проводилася колективізація, створювалися колгоспи, що породжувало невдоволення селян, які, інколи, переростали у протести. Бунтарем-протестантом проти радянщини був і Іван Пилипець з Міжгірщини, якого влада  оголосила організатором бандитського угрупування. Кадебісти полювали за цією бандою вдень і вночі. Протестанти  ховалися у лісах, але зима прибивала їх до людських осель. Шукали схованки  навіть серед духовенства. Якось пізньої години,  після вечірньої молитви, нечекані «гості» вдерлися до келії Вікентія, духівника Драгівського монастиря. І  в пам’яті його зринули слова і чувся   голос: «Я – Пилипець. Чули про такого?»…
– Чув. І що Вам потрібно від мене, священика?
 – Прихисток, харчі і… нікому про це ні слова. За зраду відповісте головою,  – сердито сказав. – Нас ніщо і ніхто  не спинить. Нас, роботяг, які віками горбатилися, мозолями заробляли на кусень хліба у цих горах, і Бог, і влада обманули. 
Дивився на Пилипця  здивовано. Його  очі, що глибоко запали (певно,  не від легкого життя), – світилися злобою,  з-під піджака  цівкою стирчала рушниця.
Далі Пилипець бідкався, що роками  важко працював  на жидів у лісі, не раз голодним був, бо хотів заощадити гроші, щоб придбати шматок землі. Не буду, як звір, жити в хащі, хочу жити, як люди: мати своє ґаздівство, хату, жінку, дітей,  – не говорив, а кричав.…А чехи горянина притисли, дали право жидам. Вони нищили наші ліси, наживалися, багатіли, а ми важко на них за копійки працювали, нашого брата споювали, забирали  за борги останні шматки землі, пускали  у жебри. Тільки  пішли чехи, прийшли мадяри. Ті  взагалі нас за людей не рахували. Ловили наших хлопців та відправляли на війну вмирати, за їхнього короля…Надія була    на руських. А коли прийшли, то і ту землю від мене забирають, що’м купив у жида, під Дубником. Вони колгоспи створюють на людських землях,  – громовиця  би їх вбила.
Випадкову зустріч Вікентія з Пилипцем влада розцінила як зв’язок  з  антирадянською терористичною  бандою і засудила його в 1952 році  до 25 років тюремних таборів,  з обмеженням у правах на  5 років та  конфіскацією майна. Згодом вирок переглянули та  звільнили о. Вікентія від ув’язнення. Це був червень     1955 року. Прокуратурою України  в 1992 році кримінальна справа була переглянута. За відсутності складу злочину Вікентій (Василь Орос) був виправданий та реабілітований (посмертно).
Перебуваючи під слідством, архімандрит не скидав священницького вбрання. Воно було поношене, місцями були накладені латки, навіть іншого кольору, що придавало рясі жалюгідний вигляд. Не розставався з нею і в таборах,  – тримав у клунку під головою. Конвоїри знали про це, називали його  монахом. На долю не нарікав, казав, що Бог послав йому випробовування на вірність Йому. «Це мій земний Хрест, і я його мушу нести», – казав. 
Повернувся з місць ув’язнення в Углю духівником Свято-Успенського жіночого монастиря, де прослужив до 1959 року, тобто до закриття його  радянською владою.  Після цього Вікентій до 1981 року служив у храмі  Свято-Різдва-Богородиці села Угля, звідки і пішов на пенсію. Помер святійший архімандрит Вікентій  5 березня 1982 року, похований у Чумалівському Свято-Вознесенському жіночому монастирі. Перед смертю був пострижений  у велику схиму. В останні дні свого земного життя важко хворів, навіть втратив зір. На предмет хвороби  говорив, що «…в житті багато чув і бачив. Тепер волею Божою відпочиваю від цього тілесного  дару». 
Вісім років не дожив святий отець до чергового відновлення діяльності Углянського монастиря. Він завжди вірив і говорив, що  прийде час, коли Углянський монастир буде відновлений, бо на те є Божа воля. Його слова справдилися. Життя схиархімандрита Вікентія є взірцем доброчесності і порядності, подвижництва і сповідництва. Вічна йому пам’ять. 
Василь Стан, с. Угля.

Р.S.: При написанні статті використані  деякі історичні матеріали дослідників Углянського монастиря, спогади, розповіді старожилів та безпосередніх учасників відновлення Углянського монастиря на зламі ХХ-ХХІ ст.  

Читайте також:
Коментарі:
Додати коментар
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Тячеві

вологість:

тиск:

вітер:

Оголошення
Звернення до мешканців Тячівщини, які повернулися з-за кордону
У зв’язку з ситуацією, що склалася навколо небезпеки поширення коронавірусної інфекції COVID-19, переконливо просимо  дотримуватися карантинних заходів та  самоізоляції.

Увага, важливе оголошення!
В зв'язку з карантинними заходами, оголошення, вітання, співчуття та інші матеріали для публікації можна надсилати
на електронну пошту «Дружби» 
mail@druzhba.uz.ua. Оплата здійснюватиметься через Приват24.
З повагою, колектив редакції "Дружба".
ЗАВТРА В ОДА ПРАЦЮВАТИМЕ «ПРЯМА» ТЕЛЕФОННА ЛІНІЯ
У зв’язку із уведенням карантинних заходів та призупинення особистого прийому громадян, йдучи на зустріч населенню області, вирішено у вівторок, 24 березня 2020 року, в облдержадміністрації провести пряму телефонну лінію «Запитай у влади», під час якої громадяни зможуть звернутися до в.о. голови обласної державної адміністрації Олексія Гетманенко з особистих питань.