Офіційний сайт
Тячівської районної
газети "Дружба"
» » » » » Сторінки великої книги життя

Сторінки великої книги життя

09:05, 02.03.20
433
Про людей хороших / Наші земляки
Наша розмова з тячівцем Юрієм Дмитровичем Ростокою на якийсь час відірвала його від звичних домашніх справ, бо якраз порався біля плити, чаклуючи над наваристим щавелевим борщем, який дуже полюбляє.
– Дружини вже десять літ як немає, то доводиться самому хазяйнувати. Добре, що здоров’я дозволяє обходитись без сторонньої допомоги, а життя змалку привчило до усілякої роботи, – поділився співрозмовник, якому 13 лютого виповнилося 90.
…У місті та багатьох інших населених пунктах Тячівщини добре знають цього поважного, сивочолого чоловіка, що свого часу перебував не на одній ключовій посаді в районі – директора Буштинського ЛК, секретаря райкому партії, профкомівського лідера усть-чорнянських і буштинських лісокомбінатівців. Проте мало кому відомо, в яких непростих перипетіях, за різних владних режимів гартувалася ця непересічна особистість, що згодом мала серйозний вплив на соціально-економічні процеси в  районі.
А розповісти Юрію Дмитровичу таки є   що. Благо, у його феноменальній пам’яті збереглися точні дати й скрупульозні подробиці подій, з яких зіткане  його  життєве полотно.

Його університети
Народився він у мальовничому  присілку Монастирець на Хустщині, що його відділяє від села Горінчева потік «гесівських» вод, під назвою Чеховець. Був передостанньою дитиною у великій, дружній родині, де один за одним спиналися на ноги семеро синів і три доньки. Батьківських рук  на все не вистачало, то з ранніх літ діти привчалися господарювати самі – і  в хаті, й коло худоби, і у полі з весни до осені.
У шість років Юрій пішов до першого класу народної сільської школи, що стояла неподалік їхньої хати. Пригадує, як холодними зимами учні носили в  тайстринах дрова – по два полінця щодня, аби було чим топити   грубки. Зате на день народження чеського президента Томаша Масарика отримували від дирекції подарунки. Продовжував навчання у Горінчівській семирічці. Коли закінчував, у Хусті якраз відкрили «горожанку». Брат Іван з сестрою Анною залишилися вдома – допомагати батькам обробляти землю, а решта продовжили торувати шлях у науку.
– Василь, найстарший, у Хустській гімназії вчився на відмінно і постійно отримував відзнаки. За ним тягнулася сестра Оленка, яка теж здобувала освіту в гімназії, а згодом  в Ужгородській учительській семінарії, – розповідає ювіляр. – Михайло вступив до гімназії, а я у 1943-му – в «горожанку». Жили обидва на квартирі, й завжди було радістю, коли з підводою приїжджав батько і привозив нам з дому харчі. Та ось уже й горожанка зосталася позаду. Що далі? Допоміг наш колишній учитель з Монастирецької школи, емігрант Носков, який з приходом радянської влади почав викладати у Хустській школі російську. Він і розповів сестрі Олені про Хустський лісотехнікум, де ми з братом могли б здобути спеціальність. Ні я, ані брат Михайло і слова такого не чули – технікум, проте втрачати було нічого – вирішили спробувати. 
У той важкий післявоєнний період на навчання приймали практично всіх, тож у вересні 1947-го ми легко стали першими студентами лісотехнікуму. Потім було нове відкриття: нам видали формений одяг. А коли дали ще й стипендію, батько, який до того платив за наше навчання у Горінчівській школі й  у горожанці, не повірив: «Чи держава здуріла?». Причому, з кожним роком стипендія збільшувалась,  із 120 рублів  зросла до 200 на четвертому курсі. За ці гроші ми спокійно могли купити собі добротні костюми. Великим підспір’ям було й безкоштовне харчування у їдальні технікуму. Тож  без будь-яких проблем закінчили  лісотранспортний факультет, чомусь зупинивши вибір саме на ньому, хоча можна було обрати й інший – лісохімічний, деревообробний чи лісоексплуатаційний.
Професійне становлення
Після проходження практики в Кушницькому ліспромгоспі Юрія Ростоку направили майстром вузькоколійної залізниці у Свалявський ліспромгосп, причому, на найвіддаленішу ділянку. У молодого випускника були серйозні повноваження: під його рукою трудилися п’ять бригад, тобто близько 70 чоловік, котрі повинні були утримувати в належному стані 80 кілометрів дороги: ремонтувати, міняти шпали, рейки. Коли розпочиналися планові ремонти, робочої сили не вистачало, й робітників  доводилося  добирати. Робота, попри всю її складність, спорилася, та побут молодого спеціаліста залишав бажати кращого.  Доки  було тепло, ночував у бригадира… на сіновалі, й лишень із настанням холодів той запропонував майстрові поселитися  в тісненькій кухоньці. У цей час занедужала мати, і юнак вирішив перебратися ближче до рідного Монастирця – в Кушницю, де техкерівником на залізниці працював брат Микола, якого забезпечили тут квартирою. Юрія призначили  інспектором з техніки безпеки і охорони праці Лисичанського лісопункту, а згодом він знову приступає до звичної роботи – майстром вузькоколійки. Проте ненадовго, бо підоспіла пора йти в армію: якраз було оголошено грудневий «спецнабір» із Закарпаття, й у складі планових 40 чоловік – фахівців зі спеціальною освітою, опинився і Юрій Ростока.
Вишкіл майбутніх офіцерів запасу проходив на Тернопільщині, у місті Черткові, в засекреченій артилерійській частині, розташованій на околиці міста. Служба була  важкою у всіх відношеннях. Адже одну 122-міліметрову гармату обслуговували 9 чоловік. Та, попри всі випробування, солдатів розпирала гордість, адже артилерія – вирішальна сила в бою. Недарма на воротах їхньої казарми здаля можна було побачити напис: «Артилерія – бог війни».
Демобілізувався  він у званні молодшого лейтенанта запасу і повернувся на попереднє місце роботи, проте у Кушницькому лісокомбінаті вакансії на виявилось.  І в  тресті «Закарпатліс» Юрію запропонували два варіанти: Чинадіївський або Усть-Чорнянський лісокомбінати. Вибрав мальовничу Усть-Чорну, де й приступив до обов’язків  майстра вузькоколійки третього «околотка» – ділянки від Красної до Комсомольська (нині Руська Мокра), Німецької Мокрої і Брадула.
Роботи вистачало, оскільки бригади були зайняті й на будівництві підпірних стінок, мостів. Що ж до колійного шляху, то він мав бути  надійним, адже ним курсували 24 паровози (згодом їх замінили тепловози), які везли ліс з Усть-Чорної до Тересви, на нижній склад. Загалом річний вантажооборот лісу становив   понад 1 млн кбм. Частина сировини перероблялась на Тересвянському  ДОКу, решта вантажними потягами МПС відправлялася за  призначенням. Зокрема, – на Донбас, для укріплення шахтних тунелів.
– Коли я поцікавився, чи не краще встановлювати в шахтах міцніші  металеві підпори, виявилось, що ні. Адже в загрозливих ситуаціях смерека попереджає про можливий обвал – починає тріщати, а метал просто прогинається, «мовчки».
Усть-Чорнянському лісокомбінату Ю.Д. Ростока віддав не мало-не багато – 18 неспокійних трудових літ. Почувався тут потрібною, авторитетною людиною, з чиєю думкою і принциповою позицією рахувалися. Багато залежало й від керівництва, адже очолював підприємство істинний професіонал І.І.Грунянський, якого згодом призначили міністром лісової та деревообробної промисловості УРСР. Тут Юрій Ростока  зустрів і своє особисте щастя, яке сяйнуло йому посмішкою вродливої піонервожатої Усть-Чорнянської десятирічки Марійки Біланич. А «посватав» їх шкільний директор Федір Куцин, що якось натякнув юнакові: така дівчина була б йому гарною парою – і красива, й завзята, і вдачею привітна…
Юнка й справді припала йому до серця, і невдовзі, у 1956-му, щасливі закохані стали на рушничок щастя. Через рік лелека приніс їм синочка-первісточка – Славка, а в 1960-му – Володю. Кар’єра глави сімейства тим часом рухалася вгору: став начальником експлуатаційної дільниці, техкерівником залізничної дороги, де трудилося 1200 чоловік.  У цей період вузькоколійне господарство було приєднане до лісокомбінату і вважалося окремим його цехом. Тому Юрія Ростоку  одним розчерком пера  перевели на лісокомбінатівську посаду інженера-будівельника, згодом його обрали головою робочкому, потім – секретарем парткому підприємства. А у 1970-му – секретарем Тячівського РК КПУ України, який відповідав за розвиток промисловості, будівництва, транспорту і зв’язку у районі. 
Партсекретар...
 у гумових чоботах
Зважаючи на вплив партійної ідеології в суспільстві, це своє призначення Юрій Дмитрович розцінив, насамперед, як можливість прислужитися людям. Й енергію напористої, непогамовної вдачі спрямував у русло конкретних, потрібних для району справ. Саме він наполягав на тому, щоб завод «Зеніт» був відкритий у Тячеві. І його аргументи, неодноразові поїздки до столиці та безконечні листи-звернення, врешті, увінчалися перемогою. У цей же період велося будівництво Дубівського ЗЗТО, яке він курирував як партійний секретар, а також філії Київського заводу реле і автоматики в Усть-Чорній, споруджувались  під його наглядом Углянська, Тересвянська і Тячівська №1 середні школи, Тячівська райполіклініка, очисні споруди в райцентрі… І він усе мусів  знати: якими темпами ведеться будівництво, через що виникають заминки, чим і де треба підсобити. Тому був частим гостем на всіх об’єктах.
– Я завжди возив із собою в машині гумові чоботи, – пригадує Юрій Дмитрович, – аби в будь-яку негоду, без втрат для «кабінетного» зовнішнього вигляду,  міг пробратися на будмайданчик. Проте в людей це іноді викликало несподівану реакцію. 
– Бідний Юрій Дмитрович, дожився до того, що вже в «гуміяшах» ходить, – якось почув за спиною в Усть-Чорній. Та, як кажуть, для досягнення мети годяться всі засоби. Мета ж була серйозна: «будівельний бум» мав забезпечити роботою близько 17 тисяч осіб.
До будівництва Дубівського ЗЗТО  він  теж мав певне  відношення. Адже підприємство планували створити в Усть-Чорній. І коли сюди навідалися фахівці із КБ  А.Туполєва, участь у імпровізованій нараді випало взяти й Юрію Дмитровичу, який запросив гостей до Усть-Чорнянської бібліотеки, до речі, відмінної якості роботи, де працювала дружина. В ході розмови зумів їх переконати: в Дубовому буде легше забезпечити підприємство робочою силою з ближніх сіл. І справді, молоді дубівчани, краснянці, калинчани охоче йшли вчитися на московське підприємство виробничим азам.
– Й коли мене призначили секретарем райкому, Дмитро Подольський, колишній начальник автоколони лісокомбінату, очолив Дубівське ЗЗТО, – ділиться спогадами Юрій Дмитрович.
Виробничий злет і падіння 
У 1975 р. він отримує нове, відповідальне призначення – директором Буштинського лісокомбінату, де виникла нагальна потреба зміцнити керівництво у зв’язку з «провальною» виробничою ситуацією. І Юрій Ростока з головою поринув у роботу.
– Така увага до лісокомбінату була не випадковою: підприємство вважалося флагманом лісозаготівельної та лісопереробної промисловості у краї. Асортимент продукції охоплював практично  усе, що на той час  виготовлялося з лісодеревини: меблі –  стільці, прихожі, дитячі ліжечка, шафки для дитсадків, паркет, чорнові меблеві заготовки, навіть, суворо засекречені «ящики» для ракет, плани по яких не можна було зірвати  в жодному випадку. 
Сировиною і заготовками підприємство постачало Тересвянський ДОК, Мукачівську лижну фабрику, місцевий та  Ужгородський меблеві комбінати,  адже в розпорядженні лісокомбінату був і бук, і смерека, й дуб… Робітники систематично отримували премії за   продуктивну роботу.
Окрім безпосереднього виробництва, Буштинський лісокомбінат вносив вагомий позитив у життя селища, району і всього Закарпаття, інвестуючи кошти в діяльність місцевого піонертабору «Тиса», що приймав за літо понад 2200 дітей, в т.ч. й  із-за кордону – Угорщини, Словаччини, Польщі, Румунії.
Силами підприємства тут було споруджено п’ятиповерховий корпус, який функціонував з вересня по квітень, як санаторій-профілакторій. Адже на території було пробурено 5 свердловин з лікувальною водою, що слугувала оздоровленню працівників й інших підприємств лісової галузі – Тересвянського ДОКу, Усть-Чорнянського, Хустського, Міжгірського та інших лісокомбінатів. Неподалік був створений відомий буштинський звіринець, населений найрізноманітнішими представниками карпатської фауни – ведмедями, дикими свинями, козулями, вовками, лисицями, білками, совами, павичами...
Гордістю лісокомбінату, в якому нараховувалося 18 цехів, був  цех дикоростучих, де з дарів лісової природи  – ожини, чорниці, малини, шипшини, виготовляли 24 види соків. Цілющого березового заготовляли за сезон близько 500 тонн. Вся ця натуральна вітамінна продукція не залежувалася на прилавках крамниць – її залюбки купували в різних куточках Закарпаття та за його межами.
– Зараз, якби я ступив на територію лісокомбінату, то, напевно, дістав би інфаркт, адже від нього залишилися одні спогади, – з жалем зізнається ювіляр.
Віддавши лісокомбінату майже десятиліття директорського неспокою, Юрій Ростока  у 1984-му очолив профспілкову організацію підприємства. І мимоволі став свідком його занепаду. Врешті-решт, через борги (900 тис. грн) лісокомбінат було визнано банкрутом, хоча, вважає він, цю суму можна було реструктуризувати. Спіткало його ще одне розчарування: гроші, внесені пайовиками створеного АТ «Буштинський лісокомбінат» для погашення заборгованості, ніяких дивідендів нікому не принесли. Він особисто 10 тисяч крб.  мовби у воду кинув, бо з якогось часу вже й запрошення на зібрання акціонерів перестав отримувати з Дніпропетровська.
Рокам неперекір
Вийшовши на пенсію у 2001-му, Юрій Дмитрович «заслужено відпочивати» не збирався й іще десятиліття відпрацював у ДАІ керівником структури, що займалася охороною транспортних засобів на штрафмайданчику. Тож за плечима в ювіляра  зосталися 63 роки трудового стажу, напрацьованого ним з цілковитою віддачею і чистим сумлінням, зі щирим  уболіванням про результат у кожній справі, яку йому доручали час і обставини.
Людина скромна, доброчесна  і виважена,  інтелігент за складом душі, він ніколи не зазіхав на нечесно зароблене, а  найбільшою цінністю вважав бути потрібним людям, своїй родині. Складна і вимоглива школа життя, яку пройшов, «не маючи зерна неправди за собою», служить  своєрідним дороговказом для синів та онуків й теж спонукає їх берегти в серці гідність, людяність, не здаватися труднощам у полон. Цю стійкість, до речі, Юрій Дмитрович демонструє й сьогодні. Невістка Ольга Андріївна, вчителька першої міської школи,  розповідає: «Нещодавно свекор поскаржився мені, мовляв, зумів лишень один раз підтягнутися на турніку, встановленому біля будинку».  Що ж, вочевидь,  упертий чоловічий характер і понині не зраджує шановному тячівцеві й допомагає  йому  бути у гарній фізичній формі, з усіма видами на довгожительство. Тож многая літ,  шановний! З ювілеєм! 
Ганна Макаренко.


Читайте також:
Коментарі:
Додати коментар
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Тячеві

вологість:

тиск:

вітер:

Оголошення
Онлайн-передплата – послуга від АТ «Укрпошта»
АТ «Укрпошта» пропонує скористатися послугою онлайн-передплати на ІІ півріччя 2020 р., яка розпочата з 7 квітня поточного року.
Оформлення онлайн-передплати займе до 5 хвилин часу. Необхідно зайти на головну сторінку сайту  www.ukrposhta.ua в розділ «Передплатити», обрати потрібне видання, додати його «у кошик», натиснути «оформити замовлення». Обов’язково зазначити поштову адресу, на яку здійснюватиметься доставка обраних видань, та розрахуватися за оформлене замовлення платіжною карткою. Комісія за операцію оплати зі споживача додатково не береться. 

Спалювання сухостою та сміття завдає величезної шкоди довкіллю
Спалювання сухої рослинності та сміття завдає величезної шкоди довкіллю, створює загрозу для життя рослинного і тваринного світу, а нерідко і людей, та може призвести до некерованих надзвичайних ситуацій, особливо у пожежно-небезпечний період.

Продається насіння кукурудзи
Терміново продається 11 пос. одиниць насіння кукурудзи (гібрид «Солонянський 298 - 9 шт. та гібрид «ДБ Хотин»- 2 шт.), які знаходяться  на Новій Почті в Буштино. Вартість - 6оо грн. за пос. одиницю. Інші гібриди кукурудзи по «Новій почті». 
Звертатись за тел.: 097 00 47 112.