Офіційний сайт
Тячівської районної
газети "Дружба"
» » » » » Сторінки великої книги життя

Сторінки великої книги життя

09:05, 02.03.20
701
Про людей хороших / Наші земляки
Наша розмова з тячівцем Юрієм Дмитровичем Ростокою на якийсь час відірвала його від звичних домашніх справ, бо якраз порався біля плити, чаклуючи над наваристим щавелевим борщем, який дуже полюбляє.
– Дружини вже десять літ як немає, то доводиться самому хазяйнувати. Добре, що здоров’я дозволяє обходитись без сторонньої допомоги, а життя змалку привчило до усілякої роботи, – поділився співрозмовник, якому 13 лютого виповнилося 90.
…У місті та багатьох інших населених пунктах Тячівщини добре знають цього поважного, сивочолого чоловіка, що свого часу перебував не на одній ключовій посаді в районі – директора Буштинського ЛК, секретаря райкому партії, профкомівського лідера усть-чорнянських і буштинських лісокомбінатівців. Проте мало кому відомо, в яких непростих перипетіях, за різних владних режимів гартувалася ця непересічна особистість, що згодом мала серйозний вплив на соціально-економічні процеси в  районі.
А розповісти Юрію Дмитровичу таки є   що. Благо, у його феноменальній пам’яті збереглися точні дати й скрупульозні подробиці подій, з яких зіткане  його  життєве полотно.

Його університети
Народився він у мальовничому  присілку Монастирець на Хустщині, що його відділяє від села Горінчева потік «гесівських» вод, під назвою Чеховець. Був передостанньою дитиною у великій, дружній родині, де один за одним спиналися на ноги семеро синів і три доньки. Батьківських рук  на все не вистачало, то з ранніх літ діти привчалися господарювати самі – і  в хаті, й коло худоби, і у полі з весни до осені.
У шість років Юрій пішов до першого класу народної сільської школи, що стояла неподалік їхньої хати. Пригадує, як холодними зимами учні носили в  тайстринах дрова – по два полінця щодня, аби було чим топити   грубки. Зате на день народження чеського президента Томаша Масарика отримували від дирекції подарунки. Продовжував навчання у Горінчівській семирічці. Коли закінчував, у Хусті якраз відкрили «горожанку». Брат Іван з сестрою Анною залишилися вдома – допомагати батькам обробляти землю, а решта продовжили торувати шлях у науку.
– Василь, найстарший, у Хустській гімназії вчився на відмінно і постійно отримував відзнаки. За ним тягнулася сестра Оленка, яка теж здобувала освіту в гімназії, а згодом  в Ужгородській учительській семінарії, – розповідає ювіляр. – Михайло вступив до гімназії, а я у 1943-му – в «горожанку». Жили обидва на квартирі, й завжди було радістю, коли з підводою приїжджав батько і привозив нам з дому харчі. Та ось уже й горожанка зосталася позаду. Що далі? Допоміг наш колишній учитель з Монастирецької школи, емігрант Носков, який з приходом радянської влади почав викладати у Хустській школі російську. Він і розповів сестрі Олені про Хустський лісотехнікум, де ми з братом могли б здобути спеціальність. Ні я, ані брат Михайло і слова такого не чули – технікум, проте втрачати було нічого – вирішили спробувати. 
У той важкий післявоєнний період на навчання приймали практично всіх, тож у вересні 1947-го ми легко стали першими студентами лісотехнікуму. Потім було нове відкриття: нам видали формений одяг. А коли дали ще й стипендію, батько, який до того платив за наше навчання у Горінчівській школі й  у горожанці, не повірив: «Чи держава здуріла?». Причому, з кожним роком стипендія збільшувалась,  із 120 рублів  зросла до 200 на четвертому курсі. За ці гроші ми спокійно могли купити собі добротні костюми. Великим підспір’ям було й безкоштовне харчування у їдальні технікуму. Тож  без будь-яких проблем закінчили  лісотранспортний факультет, чомусь зупинивши вибір саме на ньому, хоча можна було обрати й інший – лісохімічний, деревообробний чи лісоексплуатаційний.
Професійне становлення
Після проходження практики в Кушницькому ліспромгоспі Юрія Ростоку направили майстром вузькоколійної залізниці у Свалявський ліспромгосп, причому, на найвіддаленішу ділянку. У молодого випускника були серйозні повноваження: під його рукою трудилися п’ять бригад, тобто близько 70 чоловік, котрі повинні були утримувати в належному стані 80 кілометрів дороги: ремонтувати, міняти шпали, рейки. Коли розпочиналися планові ремонти, робочої сили не вистачало, й робітників  доводилося  добирати. Робота, попри всю її складність, спорилася, та побут молодого спеціаліста залишав бажати кращого.  Доки  було тепло, ночував у бригадира… на сіновалі, й лишень із настанням холодів той запропонував майстрові поселитися  в тісненькій кухоньці. У цей час занедужала мати, і юнак вирішив перебратися ближче до рідного Монастирця – в Кушницю, де техкерівником на залізниці працював брат Микола, якого забезпечили тут квартирою. Юрія призначили  інспектором з техніки безпеки і охорони праці Лисичанського лісопункту, а згодом він знову приступає до звичної роботи – майстром вузькоколійки. Проте ненадовго, бо підоспіла пора йти в армію: якраз було оголошено грудневий «спецнабір» із Закарпаття, й у складі планових 40 чоловік – фахівців зі спеціальною освітою, опинився і Юрій Ростока.
Вишкіл майбутніх офіцерів запасу проходив на Тернопільщині, у місті Черткові, в засекреченій артилерійській частині, розташованій на околиці міста. Служба була  важкою у всіх відношеннях. Адже одну 122-міліметрову гармату обслуговували 9 чоловік. Та, попри всі випробування, солдатів розпирала гордість, адже артилерія – вирішальна сила в бою. Недарма на воротах їхньої казарми здаля можна було побачити напис: «Артилерія – бог війни».
Демобілізувався  він у званні молодшого лейтенанта запасу і повернувся на попереднє місце роботи, проте у Кушницькому лісокомбінаті вакансії на виявилось.  І в  тресті «Закарпатліс» Юрію запропонували два варіанти: Чинадіївський або Усть-Чорнянський лісокомбінати. Вибрав мальовничу Усть-Чорну, де й приступив до обов’язків  майстра вузькоколійки третього «околотка» – ділянки від Красної до Комсомольська (нині Руська Мокра), Німецької Мокрої і Брадула.
Роботи вистачало, оскільки бригади були зайняті й на будівництві підпірних стінок, мостів. Що ж до колійного шляху, то він мав бути  надійним, адже ним курсували 24 паровози (згодом їх замінили тепловози), які везли ліс з Усть-Чорної до Тересви, на нижній склад. Загалом річний вантажооборот лісу становив   понад 1 млн кбм. Частина сировини перероблялась на Тересвянському  ДОКу, решта вантажними потягами МПС відправлялася за  призначенням. Зокрема, – на Донбас, для укріплення шахтних тунелів.
– Коли я поцікавився, чи не краще встановлювати в шахтах міцніші  металеві підпори, виявилось, що ні. Адже в загрозливих ситуаціях смерека попереджає про можливий обвал – починає тріщати, а метал просто прогинається, «мовчки».
Усть-Чорнянському лісокомбінату Ю.Д. Ростока віддав не мало-не багато – 18 неспокійних трудових літ. Почувався тут потрібною, авторитетною людиною, з чиєю думкою і принциповою позицією рахувалися. Багато залежало й від керівництва, адже очолював підприємство істинний професіонал І.І.Грунянський, якого згодом призначили міністром лісової та деревообробної промисловості УРСР. Тут Юрій Ростока  зустрів і своє особисте щастя, яке сяйнуло йому посмішкою вродливої піонервожатої Усть-Чорнянської десятирічки Марійки Біланич. А «посватав» їх шкільний директор Федір Куцин, що якось натякнув юнакові: така дівчина була б йому гарною парою – і красива, й завзята, і вдачею привітна…
Юнка й справді припала йому до серця, і невдовзі, у 1956-му, щасливі закохані стали на рушничок щастя. Через рік лелека приніс їм синочка-первісточка – Славка, а в 1960-му – Володю. Кар’єра глави сімейства тим часом рухалася вгору: став начальником експлуатаційної дільниці, техкерівником залізничної дороги, де трудилося 1200 чоловік.  У цей період вузькоколійне господарство було приєднане до лісокомбінату і вважалося окремим його цехом. Тому Юрія Ростоку  одним розчерком пера  перевели на лісокомбінатівську посаду інженера-будівельника, згодом його обрали головою робочкому, потім – секретарем парткому підприємства. А у 1970-му – секретарем Тячівського РК КПУ України, який відповідав за розвиток промисловості, будівництва, транспорту і зв’язку у районі. 
Партсекретар...
 у гумових чоботах
Зважаючи на вплив партійної ідеології в суспільстві, це своє призначення Юрій Дмитрович розцінив, насамперед, як можливість прислужитися людям. Й енергію напористої, непогамовної вдачі спрямував у русло конкретних, потрібних для району справ. Саме він наполягав на тому, щоб завод «Зеніт» був відкритий у Тячеві. І його аргументи, неодноразові поїздки до столиці та безконечні листи-звернення, врешті, увінчалися перемогою. У цей же період велося будівництво Дубівського ЗЗТО, яке він курирував як партійний секретар, а також філії Київського заводу реле і автоматики в Усть-Чорній, споруджувались  під його наглядом Углянська, Тересвянська і Тячівська №1 середні школи, Тячівська райполіклініка, очисні споруди в райцентрі… І він усе мусів  знати: якими темпами ведеться будівництво, через що виникають заминки, чим і де треба підсобити. Тому був частим гостем на всіх об’єктах.
– Я завжди возив із собою в машині гумові чоботи, – пригадує Юрій Дмитрович, – аби в будь-яку негоду, без втрат для «кабінетного» зовнішнього вигляду,  міг пробратися на будмайданчик. Проте в людей це іноді викликало несподівану реакцію. 
– Бідний Юрій Дмитрович, дожився до того, що вже в «гуміяшах» ходить, – якось почув за спиною в Усть-Чорній. Та, як кажуть, для досягнення мети годяться всі засоби. Мета ж була серйозна: «будівельний бум» мав забезпечити роботою близько 17 тисяч осіб.
До будівництва Дубівського ЗЗТО  він  теж мав певне  відношення. Адже підприємство планували створити в Усть-Чорній. І коли сюди навідалися фахівці із КБ  А.Туполєва, участь у імпровізованій нараді випало взяти й Юрію Дмитровичу, який запросив гостей до Усть-Чорнянської бібліотеки, до речі, відмінної якості роботи, де працювала дружина. В ході розмови зумів їх переконати: в Дубовому буде легше забезпечити підприємство робочою силою з ближніх сіл. І справді, молоді дубівчани, краснянці, калинчани охоче йшли вчитися на московське підприємство виробничим азам.
– Й коли мене призначили секретарем райкому, Дмитро Подольський, колишній начальник автоколони лісокомбінату, очолив Дубівське ЗЗТО, – ділиться спогадами Юрій Дмитрович.
Виробничий злет і падіння 
У 1975 р. він отримує нове, відповідальне призначення – директором Буштинського лісокомбінату, де виникла нагальна потреба зміцнити керівництво у зв’язку з «провальною» виробничою ситуацією. І Юрій Ростока з головою поринув у роботу.
– Така увага до лісокомбінату була не випадковою: підприємство вважалося флагманом лісозаготівельної та лісопереробної промисловості у краї. Асортимент продукції охоплював практично  усе, що на той час  виготовлялося з лісодеревини: меблі –  стільці, прихожі, дитячі ліжечка, шафки для дитсадків, паркет, чорнові меблеві заготовки, навіть, суворо засекречені «ящики» для ракет, плани по яких не можна було зірвати  в жодному випадку. 
Сировиною і заготовками підприємство постачало Тересвянський ДОК, Мукачівську лижну фабрику, місцевий та  Ужгородський меблеві комбінати,  адже в розпорядженні лісокомбінату був і бук, і смерека, й дуб… Робітники систематично отримували премії за   продуктивну роботу.
Окрім безпосереднього виробництва, Буштинський лісокомбінат вносив вагомий позитив у життя селища, району і всього Закарпаття, інвестуючи кошти в діяльність місцевого піонертабору «Тиса», що приймав за літо понад 2200 дітей, в т.ч. й  із-за кордону – Угорщини, Словаччини, Польщі, Румунії.
Силами підприємства тут було споруджено п’ятиповерховий корпус, який функціонував з вересня по квітень, як санаторій-профілакторій. Адже на території було пробурено 5 свердловин з лікувальною водою, що слугувала оздоровленню працівників й інших підприємств лісової галузі – Тересвянського ДОКу, Усть-Чорнянського, Хустського, Міжгірського та інших лісокомбінатів. Неподалік був створений відомий буштинський звіринець, населений найрізноманітнішими представниками карпатської фауни – ведмедями, дикими свинями, козулями, вовками, лисицями, білками, совами, павичами...
Гордістю лісокомбінату, в якому нараховувалося 18 цехів, був  цех дикоростучих, де з дарів лісової природи  – ожини, чорниці, малини, шипшини, виготовляли 24 види соків. Цілющого березового заготовляли за сезон близько 500 тонн. Вся ця натуральна вітамінна продукція не залежувалася на прилавках крамниць – її залюбки купували в різних куточках Закарпаття та за його межами.
– Зараз, якби я ступив на територію лісокомбінату, то, напевно, дістав би інфаркт, адже від нього залишилися одні спогади, – з жалем зізнається ювіляр.
Віддавши лісокомбінату майже десятиліття директорського неспокою, Юрій Ростока  у 1984-му очолив профспілкову організацію підприємства. І мимоволі став свідком його занепаду. Врешті-решт, через борги (900 тис. грн) лісокомбінат було визнано банкрутом, хоча, вважає він, цю суму можна було реструктуризувати. Спіткало його ще одне розчарування: гроші, внесені пайовиками створеного АТ «Буштинський лісокомбінат» для погашення заборгованості, ніяких дивідендів нікому не принесли. Він особисто 10 тисяч крб.  мовби у воду кинув, бо з якогось часу вже й запрошення на зібрання акціонерів перестав отримувати з Дніпропетровська.
Рокам неперекір
Вийшовши на пенсію у 2001-му, Юрій Дмитрович «заслужено відпочивати» не збирався й іще десятиліття відпрацював у ДАІ керівником структури, що займалася охороною транспортних засобів на штрафмайданчику. Тож за плечима в ювіляра  зосталися 63 роки трудового стажу, напрацьованого ним з цілковитою віддачею і чистим сумлінням, зі щирим  уболіванням про результат у кожній справі, яку йому доручали час і обставини.
Людина скромна, доброчесна  і виважена,  інтелігент за складом душі, він ніколи не зазіхав на нечесно зароблене, а  найбільшою цінністю вважав бути потрібним людям, своїй родині. Складна і вимоглива школа життя, яку пройшов, «не маючи зерна неправди за собою», служить  своєрідним дороговказом для синів та онуків й теж спонукає їх берегти в серці гідність, людяність, не здаватися труднощам у полон. Цю стійкість, до речі, Юрій Дмитрович демонструє й сьогодні. Невістка Ольга Андріївна, вчителька першої міської школи,  розповідає: «Нещодавно свекор поскаржився мені, мовляв, зумів лишень один раз підтягнутися на турніку, встановленому біля будинку».  Що ж, вочевидь,  упертий чоловічий характер і понині не зраджує шановному тячівцеві й допомагає  йому  бути у гарній фізичній формі, з усіма видами на довгожительство. Тож многая літ,  шановний! З ювілеєм! 
Ганна Макаренко.


Читайте також:
Коментарі:
Додати коментар
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Тячеві

вологість:

тиск:

вітер:

Оголошення
Відтепер передплатити "Дружбу" можна і онлайн
Шановні читачі! 
Раді повідомити, що з'явилася можливість передплатити "Дружбу" онлайн - на сайті "Укрпошти". Більше не треба стояти в черзі у поштовому відділенні! Оформляйте передплату в будь-який зручний для вас час за посиланням: https://peredplata.ukrposhta.ua/index.php?route=product/product&code=500000006&product_id=94540
Передплатний індекс "Дружби" - 61823.
У Дубовому та Ужгороді відзначать 100-ліття з дня народження Івана Чендея
20 травня на ужгородській садибі знаного українського письменника Івана Чендея відзначать 100-річчя від дня народження першого закарпатського Шевченківського лауреата-прозаїка. 

Шановні читачі!
«Укрпошта» розпочала передплатну кампанію на 2022 рік. Тож віднині можна оформити передплату на тячівську районну газету «Дружба» у всіх стаціонарних і пересувних поштових відділеннях.


Фільм «Закарпаття» Шона Вільямса показуватимуть в Тячеві 25 серпня
Повнометражний фільм «Zakarpattia» (США/Україна 2018, 85 хв) від Q&A, режисером якого є Шон Вільямс, презентуватимуть у м. Тячів в картинній галереї ім. Ш.Голлоші, 25 серпня 2021 року о 16.00. (Вхід вільний, захід проводитиметься з дотриманням карантинних норм.)
Він знімався у 2013-2016 роках. Прем’єра відбулася у Бухаресті у 2018 році. Був показаний у США, Румунії та Німеччині. У 2021 році відзначений як «один з найкращих музичних документальних фільмів про традиційну музику в Україні сьогодні».

Центральна вулиця с. Добрянське перекрита
На офіційній сторінці Вільховецької ТГ поміщено повідомлення, яке зацікавить усіх водіїв. А саме: у зв’язку з асфальтуванням центральної вулиці у с. Добрянське, проїзд вантажного транспорту на цій ділянці, починаючи з суботи 21 серпня і на період робіт, заборонений.
Об’їзд – через Нересницю і Тересву.
Рух легкових автомобілів також буде обмежений. Радимо користуватись об’їздом через вулиці Жовтнева і Миру. Дякуємо за розуміння!
Вл.інф.