Офіційний сайт
Тячівської районної
газети "Дружба"
Останні новини
» » » » » Діалог із професором Степаном Стойком із нагоди сторіччя

Діалог із професором Степаном Стойком із нагоди сторіччя

13:48, 23.03.20
197
Про людей хороших / Наші земляки / Довкілля
«Всі мої роботи присвячені збереженню екологічного балансу в Карпатах»


Він і зараз працює у Львівському держуніверситеті безпеки життєдіяльності, пише книжки, наукові статті, спілкується з журналістами. Минулої суботи йому виповнилося рівно 100 років! Степан Стойко народився 14 березня 1920-го в гірському селі Кричово на Тячівщині. Навчався у Львові та в аспірантурі при Інституті лісу АН УРСР, з 1980-го має звання професора. Був завідувачем відділу охорони природних екосистем у Інституті екології Карпат НАН України, пізніше – його головним науковим співробітником. Він – doctor honoris causa Зволенського техуніверситету та Львівського УБЖ, дійсний член Лісівничої АНУ, почесний член Українського ботанічного товариства та Наукового товариства імені Т. Шевченка, почесний лісівник та працівник заповідної справи України, член Асоціації карпатських нацпарків, лауреат держпремії в галузі науки й техніки. Удостоєний «Золотої відзнаки» Мінохорони середовища і природних ресурсів Польщі, в Раді Європи в Страсбурзі його нагородили фундацією Й.-В. Гете, Золотою медаллю Петера Й. Ленне. І це – лише невелика частина його міжнародних нагород...
Червоні стрічки у вікнах – яскравий дитячий спогад
Закономірно, що перше запитання ювілярові – про батьків, родину, яка дала потужний імпульс до життєвих і наукових досягнень.
– Степане Михайловичу, як думаєте – в чому секрет довголіття?
– Мій тато – простий священник, мама – з селянської родини. У батьків було восьмеро дітей, із яких зараз живуть 84-річна сестра Магдалина, брат Костянтин (86 р.), сестра Марія (97). Щодо секрету довголіття, то, звичайно, даються взнаки гени. Але важливе значення мають також режим харчування, середовище, зв’язок із природою, спосіб життя.
– Ви часто згадуєте про рідне село, написали про Кричово цікаву етнографічну книжку. Що найбільше затямилося з дитинства?
– Оскільки я виростав у сім’ї священника, то змалку ходив до церкви, допомагав там, і особливо запам’ятав богослужіння та їхній вплив на людину, її духовну сутність. Ці спогади були зі мною все життя. Зокрема, згадував про значення релігії в тоталітарному Радянському Союзі, де вважалося, що це – «опіум народу». А ще згадую червоні стрічки у вікнах. Їх вивішували у Кричові на знак радісної події – коли в хаті народжувалася дитина. Вважаю, що цю давню селянську традицію треба відновити.
Влітку засуджених селян... відпускали додому
– Ваша юність була пов’язана з навчанням у Хустській гімназії. Саме тоді, коли там штудіювали багато відомих нам закарпатців...
– До класичної Хустської гімназії я вступив у 1930 році. Це були часи Чехословаччини – справжньої демократії і толерантності до людей та свободи слова. Разом зі мною вчилися Андрій Патрус-Карпатський, Петро Продан, Іван Чендей. Тут були українці, місцеві німці (шваби), мадяри, євреї. У програмі ми мали предмет «Закон Божий», який викладали для українських учнів – православний та греко-католицький священники, для німецьких і мадярських – римо-католицький, для євреїв, відповідно, рабин. У гімназії існував досить сильний русофільський вишкіл. Наприклад, російської мови вчив Андрій Карабелеш, надзвичайно захоплений Росією, Рядянським Союзом. Учителювали тут Петро Лінтур, емігранти з Росії. Проросійське (русофільське) виховання панувало і в православному гуртожитку (інтернаті). Після приєднання Закарпаття до Чехословаччини звели різні урядові будинки, а також в’язницю, в якій щонеділі почергово відбувалися церковні служби – православна й греко-католицька. Православну правив відомий релігійний діяч – архімандрит Алексій Кабалюк, директор інтернату, в якому я жив. На цих богослужіннях я був послушником, і що дуже вразило – в тюрмі, півповерхом вище, знаходилися й ув’язнені жінки. Це було якось незвично. Коли заходив на кухню взяти грань для кадила, мене нерідко пригощали тюремною їжею. І вона виявилася смачною, калорійною, з повноцінними котлетами! З часом, коли Закарпаття увійшло до складу СРСР, я часто згадував про тюремний режим у демократичній Чехословаччині та співставляв із реаліями в тоталітарному Союзі. Ще один факт, цікавий для порівняння демократичного та радянського режимів. Якщо за невелику провину селянина суд засудив навесні чи влітку на короткий строк, то на особисте прохання його відпускали додому для виконання сільськогосподарських робіт. Узимку він сам приходив до Тячівської в’язниці відбувати далі термін покарання.
«Взявши мене у полон, офіцер спитав, чи не продам йому свого годинника»
– Як склалася ваша доля після гімназії?
– Після її закінчення я працював учителем у с. Новоселиця на Тячівщині. Оскільки не мав відповідного диплома, після окупації Угорщиною Закарпаття одержав посаду службовця у Фінансовому управлінні, але в Задунайському краї. Це робилося спеціально для асиміляції українських службовців. У 1942-му мене як громадянина Угорщини мобілізували в армію. Я служив у артилерійському полку неподалік від міста Печ і в 1943 році вступив там на заочний юридичний факультет університету, де провчився три семестри. В артилерійському полку служив також закарпатський письменник Семен Панько. Зустрічаючись із ним, ми часто міркували, що така доля українців, які не мали власної держави. Восени 1944-го Румунія перейшла на бік антигітлерівської коаліції й виступила проти Угорщини. Наш артилерійський полк направили на угорсько-румунський фронт, і незабаром я потрапив у полон.
–    Довгий час вважалося, що письменник-гуморист Іван Рознічук, якого також мобілізували до угорської армії, зник безвісти в 1944-му. А насправді він помер уже в радянському полоні. Як це було?– Одного дня у вересні у прифронтовій зоні в мене був цікавий, я б сказав, доленосний випадок. Я зустрів угорського сержанта, котрий читав скинуту російським літаком листівку, що мене здивувало. «Ви розумієте, що там написано»? – спитав його угорською. «Так, – відповів він, – бо я закарпатець, Іван Рознічук із Требушан (тепер Ділове)». Я у відповідь представився: «Стойко Степан із Кричова». За таких обставин я й познайомився з талановитим закарпатським письменником, якого знають під псевдонімом Марко Бараболя. Ми дуже зраділи й відразу почали радитися, як би здатися в полон. У дачному будинку були з нами санітари-хорвати, які мали великий прапор Червоного Хреста. Ми його підняли й усі здалися. Чесно кажучи, це був дуже напружений момент, бо не знали, як діятимуть румунські вояки. Їхній старшина підійшов до мене й сказав віддати пістолет. Потім побачив на моїй руці годинник і попросив продати йому. Я з радості, що залишився живим, його подарував. Групу полонених повели в штаб. По дорозі зустріли роту російських саперів, які ремонтували зруйнований міст. Із радістю я побачив першого радянського офіцера й привітався російською. А він вигукнув: «Ах ты власовец – тебя расстрелять нужно!» Такі контрастні зустрічі... Румунське командування не мало права тримати угорських полонених, тож передавало їх у радянський табір, розташований в румунському місті Темешварі (Тімішоарі). Так ми разом із письменником Рознічуком опинилися в таборі, де були угорські, німецькі, хорватські полонені вояки. Він служив в угорському пішому полку й розказував, як на Київщині познайомився з дівчиною та мріяв знайти її, коли його, як насилу мобілізованого українця, випустять із полону. Оскільки я володів російською, угорською, чеською й частково німецькою мовами, то став перекладачем у командуванні табору. Згодом воно переїхало до нового прифронтового табору в Дебрецені.
– А коли Ви повернулися додому?
– Щоб перешкодити радянським військам перейти через Карпати, угорські зруйнували ужоцький, верецький, ябунівський (татарський) тунелі та мости до них. Відновлення яблунівського тунелю та мостів проводила військова радянська залізнична бригада, штаб якої був у Рахові. Для допомоги в будівництві командування створило з угорських полонених у Дебрецені спеціальну робочу бригаду. Так я, як перекладач, разом із штабом цієї бригади приїхав до гірського міста в рідному краї. Тунель відновили на початку 1945-го, й війська 4-го Українського фронту мали можливість продовжувати на-ступ на Угорщиину.
В Ужгороді після війни були в обігу угорські, чеські та радянські гроші
– Як склалася ваша доля після війни? Знаю, що Ви деякий час працювали в Народній раді Закарпатської України.
– Оскільки я навчався 3 семестри на юридичному факультеті в угорському університеті, то зміг влаштуватися референтом відділу соціального забезпечення Народної ради Карпатської України. Це був цікавий період із невідомістю щодо подальшої долі Закарпаття. Деякі чеські чиновники мали свої урядові приміщення. Запрацювала пошта. Офіцери мобілізували громадян до чеської армії. Свою купівельну спроможність мали й угорські, й чеські, й радянські гроші. Головою НРЗУ став Іван Туряниця. Я працював у відділі соціальної опіки, прагнув продовжити навчання у Львові й одержав від Народної ради незначну матеріальну допомогу для цього. В 1949-му закінчив лісогосподарський факультет Львівського сільськогосподарського інституту, дістав направлення в ЗУЛГ, яке призначило мене на посаду інженера лісового господарства Ужгородського держлісгоспу. Отже, був першим на Закарпатті інженером із радянським дипломом.
– Велику роль у вашому приході в науку відіграв віцепрезидент АН УРСР академік Погребняк. Як це було?
– Петро Погребняк – унікальна особистість у природничій науці. У 1951 році він приїхав на Закарпаття познайомитись із природними лісами Карпат, і мені доручили його супроводжувати. Я показав академіку дубові й букові ліси в Кам’яницькому лісництві, а він запропонував зберегти їх як цінний резерват. Ознайомив його також із цікавими історичними пам’ятками Ужгорода й околиць. Петро Степанович запропонував мені продовжити навчання в аспірантурі в Інституті лісу АН УРСР, який він очолював. В 1952 р. я туди вступив, а в 1955-му захистив кандидатську, присвячену дубовим лісам Закарпаття. Так, завдяки Погребняку, склалася моя подальша доля в науці.
– Відтоді минули десятки років. Зараз і Україна, і світ перебувають у стані турбулентності, маємо непередбачувані зміни в політиці, екології, моралі... Чи є підстави для оптимізму щодо існування людства?
– Процеси, які відбуваються в розвитку цивілізації, мають різні наслідки. У ХХ столітті велися дві жорстокі світові війни. Згідно з даними воєнних істориків, у Першій загинуло 12 мільйонів осіб, у Другій – понад 50 млн. Жертвами штучного голодомору в Україні стали понад 7 млн. У концентраційних таборах фашистської Німеччини, Радянського Союзу та в деяких тоталітарних країнах Азії загинуло близько 30 мільйонів осіб. Усього війни й табори забрали приблизно 100 мільйонів життів. Це населення двох великих країн Західної Європи. Таким контрастним було ХХ століття. До цієї проблеми додаються незворотні екологічні процеси в біосфері – глобальна зміна клімату, дестабілізація озоносфери, збіднення біологічного різноманіття. На жаль, люди поки що недостатньо усвідомлюють цю екологічну небезпеку.
– Над чим Ви працювали останніми роками?
– Всі мої роботи присвячені відтворенню й збереженню екологічного балансу в Карпатах. Один із шляхів до цього – створення заповідників, національних природних та ландшафтних парків, інших об’єктів природно-заповідного фонду. Я досліджував і пропонував створення Ужгородського, Синевирського, Карпатського національних природних парків, Карпатського біосферного заповідника, які вже існують. Разом із польськими та словацькими вченими ми створили міждержавний польсько-словацько-український біосферний резерват «Східні Карпати». Вважаю, що потрібно зберігати не лише природну спадщину, а й етнокультурну. Бажано створити на Закарпатті гуцульський етнографічний заповідник у Рахові та Ясінях, ужанський лемківський етнографічний заповідник. Пам’ятаймо, що рідна природа є невід’ємною складовою поняття Батьківщина. Тому охорона природи є нашим священним обов’язком.

Запитував Василь ГОРВАТ, «Новини Закарпаття».
Читайте також:
Коментарі:
Додати коментар
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Тячеві

вологість:

тиск:

вітер:

Оголошення
Звернення до мешканців Тячівщини, які повернулися з-за кордону
У зв’язку з ситуацією, що склалася навколо небезпеки поширення коронавірусної інфекції COVID-19, переконливо просимо  дотримуватися карантинних заходів та  самоізоляції.

Увага, важливе оголошення!
В зв'язку з карантинними заходами, оголошення, вітання, співчуття та інші матеріали для публікації можна надсилати
на електронну пошту «Дружби» 
mail@druzhba.uz.ua. Оплата здійснюватиметься через Приват24.
З повагою, колектив редакції "Дружба".
ЗАВТРА В ОДА ПРАЦЮВАТИМЕ «ПРЯМА» ТЕЛЕФОННА ЛІНІЯ
У зв’язку із уведенням карантинних заходів та призупинення особистого прийому громадян, йдучи на зустріч населенню області, вирішено у вівторок, 24 березня 2020 року, в облдержадміністрації провести пряму телефонну лінію «Запитай у влади», під час якої громадяни зможуть звернутися до в.о. голови обласної державної адміністрації Олексія Гетманенко з особистих питань.