Міжнародні перевезення – як вид заробітчанства

Однак 35-річний Андрій запевняє, що працьовитості та кмітливості наших земляків для життя в сучасних умовах замало.
В сім’ї, де зростав Андрій, окрім нього, було ще двоє дітей, він був найстаршим,  йому довелося допомагати батькам і, час від часу, опікуватися потребами молодших братів. Після закінчення школи поїхав на заробітки в Росію, незважаючи на те, що в школі він був здібним учнем, продовжувати навчання у вузі не бачив сенсу та й можливості, як такої, у нього не було. Юнаку вдалося непогано заробляти, почав відкладати гроші. Через кілька років заробітчанського ремесла Андрій зрозумів, що йому, худорлявому, зі слабким здоров’ям, заробляти гроші важким фізичним трудом вже не під силу, тоді він і вирішив зайнятися міжнародним перевезенням в Бєлгород.
Заощаджених коштів вистачило на придбання мікроавтобуса Volkswagen T4, з котрим Андрій і розпочав своє нове ремесло. Справи йшли добре, чоловік  здобув прихильність клієнтів, оскільки його транспортний засіб був у хорошому стані, а сам він – вправний і досвідчений водій, який завжди намагався вчасно доставити пасажирів у домовлене місце.
– Серед перевізників побутує звичка обманювати клієнтів, – розповідає Андрій. – Буває, що заповнити автобус пасажирами в один день не виходить, тоді, з економічних спонукань, треба якось відкласти дату відправки людей. Звичайно це невигідно пасажирам, і хоч інколи такий трюк проходить, у майбутньому це вже негативно відображається на репутації самого перевізника.
Крім того, за словами Андрія, місцеві заробітчани прагнуть їздити з комфортом, який для власника автобуса не завжди приємний. Наприклад, пасажири вимагають вмикати музику на великій гучності, що часто відволікає водія, розпивають алкогольні напої, палять та смітять в автобусі. Проте, як зізнається Андрій, одним з найбільших мінусів є постійне недосипання водія.
– За звичних обставин відстань від нас до Бєлгорода я долав за добу, – ділиться чоловік. – Кожен рейс мене страшенно втомлював. Я почав їздити з напарником.
Майже за десять років своєї діяльності, чоловік встиг побудувати невеликий будинок, одружився й виховує двох дітей. Нещодавно він вирішив придбати інший, більший автобус марки «Мерседес-Спринтер», який обійшовся йому у 28 тисяч доларів. Ще кілька тисяч у.о чоловік заплатив за переобладнання  свого вантажного автобуса у пасажирський, встановив необхідні амортизатори, сидіння тощо. Однак «заліз» у борги.
– Автомобіль був у хорошому стані, коли я його купував, – ділиться перевізник – Я вирішив не шкодувати грошей, тож кілька тисяч позичив у знайомих, думав, автобус себе окупить.
Як далі продовжує Андрій, спочатку рейсів вистачало, тож він потроху віддавав позичені гроші, по 100-150 доларів з поїздки платив напарнику і сподівався, що зможе не лише виручити вкладені кошти, а й заробити на автобусі, адже для цього він його, власне, й купував.
– Найбільш напружений, але водночас прибутковий період припадав під час передноворічних, Різдвяних та  Великодніх свят, – зізнається Андрій.  
Проте, із загостренням ситуації на сході країни, з перевезенням стало сутужніше. Насамперед, великої шкоди завдало знецінення національної валюти та підвищення курсу долара.
– Потреба заправляти та ремонтувати автобус не зменшилася, – визнає Андрій. – Однак вартість цих послуг стала значно дорожчою.
Змаліли й заробітки наших співвітчизників на теренах чужої країни, а разом з тим і попит на перевезення.
– Інколи я шпаклював стіни, встановлював водостічні конструкції, проводив систему водовідведення, – розповідає він. – Хоч і не вдавалося заробити великих грошей, проте, я не витрачав того, що вже було.
Кілька років поспіль перевізницький промисел був основним, стабільним джерелом прибутку сім’ї Андрія. Наразі чоловік подав документи на виготовлення візи, планує їхати в Польщу або Чехію. На його утриманні дружина і двоє дітей, інколи допомагає батькам, котрі теж не розкошують на свої маленькі пенсії. Мав намір продати автобус, однак передумав, оскільки зі зростанням цін на пальне та зниженням попиту на автомобілі за мікроавтобус отримає незначну суму.
– Наче замкнуте коло, – відзначає перевізник. – Я сподівався заробити, а, виявляється, ще більше втратив.
Окрім знеціненого транспорту, від заробітчанства Андрієві залишився хронічний гайморит та серцево-судинне захворювання. Однак, не це мучить чоловіка. А те, що у рідній країні він не має змоги реалізувати себе та свої вміння, хоча розуміється на багатьох роботах, зокрема, на будівництві житлових споруд та введенні їх в експлуатацію.  
– Для комфортного життя потрібно не так багато, – підсумовує Андрій. – Лише робота, можливість отримати освіту та належне медичне обслуговування. Але припускаю, що у нашій країні нам ще не скоро досягнути цього рівня.

Ярина НЕМИРИЧ.