
У кожній третій родині на Тячівщині хтось працює за кордоном, або ж постійно, або виїжджає на сезонні роботи, скажімо, у Чехію, чи Росію. У всіх, хто працює нелегально, завжди є проблема можливості потрапити за ґрати чи отримати депортацію за те, що неправомірно перебувають в країні. А ще «нелегала» можуть обдурювати. Така людина не має соціальної страховки. Відомо, що закарпатців дуже багато працює на будівництві, і в разі якогось нещасного випадку на виробництві потрібної допомоги він отримати не зможе. Тож і не дивно, що багато земляків повертаються із закордоння без заробітку, але виснажені і психологічно розчавлені.
Галина – звичайна домогосподарка, яка багато років поспіль займалася
тільки домашніми справами. Свою родину вважає щасливою, адже виховує
разом з чоловіком чотирьох синів-соколів, надійну опору. Про заробітки
за кордоном наслухалася у подруг, які вже немало років трудяться у
сусідніх країнах. Cама жінка якось ніколи не наважувалася на такий
серйозний крок, ну і потреби, як такої, не було, оскільки чоловік –
трудоголік, ніколи без роботи не сидів, то в Німеччині працював, то в
Чехії, то в Росії… Але останнім часом, як повідомляє чоловік Галини
Василь, з роботою стало туго, нікуди було діватися, в Україні немає
путнього заробітку, але й за кордоном дедалі важче кудись
працевлаштуватися. Найгіршим вважає те, що там ганебно грабують –
працюєш по декілька місяців і приїжджаєш додому без гроша, бо
роботодавець вирішив зекономити і не платити українцеві…
Галина
всіляко підтримувала чоловіка, вдома підробляла, як могла, та постало
питання вступу старшого сина до університету. Жінка вирішила поїхати до
Чехії через те, що там, кажуть, найбільше українців, а відтак Галина
щиро сподівалася, що у випадку якихось проблем, свої завжди допоможуть і
підтримають…
Тут слід додати, що Василь знову подався шукати щастя в
економічно розвиненій та стабільній Німеччині. А жінка залишила синів
вдома на господарстві і теж подалася на заробітки.
– Зазвичай, дітей
залишають на бабусь та дідусів, але у нас все навпаки, сини настільки
самостійні, що скоріше ми батьків залишили на них, – каже заробітчанка.
Та,
незважаючи на те, що вдома все було гаразд, на заробітках виявилося
несолодко. Галина працювала на одній із фірм в Празі і згадує той час,
наче жахливий сон. Робота була важка, по 12 годин на ногах, але
найгіршим виявилось інше – стосунки між українцями.
– Наші, так би
мовити, земляки всіляко намагалися спаскудити моє перебування на роботі,
при будь-якій можливості наражали на якусь халепу, за яку мені
доводилось відповідати або, взагалі, при повторенні могли прогнати з
роботи без копійки. – каже Галина. – Я страшенно здивувалася, наскільки
українці погано ставилися одне до одного, навіть родичі там були
затятими конкурентами і найзапеклішими ворогами, хоча робота й не була
настільки високооплачувана, але ставлення було гидотне, – з сумом згадує
заробітчанка.
Перший місяць Галина працювала на фірмі, де
виробляли миючі засоби. Спершу було важко звикнути. Але далі,
опанувавши роботу, з’явилась інша халепа – заробітчанка почала помічати
якість висипи на шкірі рук, та лише згодом зрозуміла, що це прояв
екземи від миючих засобів. Лікуватись було ніколи, робота не терпіла
перерви, тож доводилось якось миритися зі шкірною недугою. Справи були
кепські. Крім цього, Галина влаштувалась на роботу в нічну зміну, але
після виснажливого робочого дня відчувала, що сили покидають її. Графік
був занадто щільний, і їй – звичайній домогосподарці, важко було
звикнути до цієї метушні. Та, як згадує сама, основним стимулом була
сім’я, вона знала, що робить це для своїх рідних. Та й друзів знайти на
роботі не вдалося, хіба що недругів, і жінка з сумом пригадує різні
ситуації, які траплялися з нею.
Одного разу Галина запізнилася на
роботу і, недовго думаючи, колега по «цеху» негайно донесла про це
клієнтові. Як наслідок – заробітчанці зняли кошти із заробітної плати.
Хоча «стукачка» й сама неодноразово запізнювалася на роботу, але
Галина завжди прикривала горе-подругу.
– Я багато чула про те, що
чехи недолюблюють українців, але про те, що «свої» – своїм вороги,
ніколи навіть не підозрювала. Можливо, це лише поодинокі випадки такого
недружелюбного ставлення, хотілося б дуже сподіватися...
Та все таки
Галина вважає, що їй неабияк поталанило, бо за два місяці «рабства» вона
отримала невеликі, але все-таки гроші, які на батьківщині навряд чи
заробила б, враховуючи, що немало їх пішло й на житло та харчування. Та
найгіршим виявилося те, що жінка підірвала власне здоров’я. Приїхавши в
Україну, одразу пішла на обстеження до дерматолога. Хвороба почала
набирати обертів, тому лікар призначив спеціальні засоби для лікування
цієї напасті. Якісні закордонні мазі вартують, звісно, недешево. На
щастя, позбутися екземи все ж вдалося, хоча Галина побоюється, щоб вона
знову не проявилася.
– Певні кошти заробила, але доведеться знову
десь шукати роботу. Чоловік не хоче, аби я ще раз їхала за кордон,
тож доведеться знайти інший вихід. Хочу відкрити власну справу. Можливо,
мені вдасться зламати стереотипи про те, що в Україні неможливо
заробити хороші статки, – з оптимізмом каже пані Галина...
Трудова
міграція як явище, крім негативних рис, має також і позитивні моменти.
Українські заробітчани, заробивши гроші і збагатившись досвідом,
повертаються на Батьківщину і часто започатковують власну справу. Отак
із найкращими сподіваннями та непохитною надією, колишня заробітчанка
впевнена, що зможе реалізувати всі свої задуми тут. Галина – це
перспективна, молода жінка, головне, завжди шукає кращі варіанти, аби
гідно жити на рідній землі.
Тетяна КУЗЬМА.